З фронту - до лікарні. Як Україна навчається по-справжньому піклуватися про своїх поранених

Автор: Євген Кузьменко ЦЕНЗОР.net

Хтось із великих сказав: "Зрілість воюючої країни полягає в тому, якою мірою вона піклується про своїх поранених". Якщо це справді так, то Україна нині на шляху до цієї зрілості.

Дорогою ціною, під тиском ворога, долаючи бюрократію, корупцію і опір ретроградів, у країні крок за кроком підіймається система військової медицини сучасного взірця.

Однією з тих, хто вже зробив чималий внесок у цей процес, є волонтерка Ірина Солошенко. Завдяки їй (або за її суттєвої допомоги) виникли і успішно діють кілька важливих для української воєнної медицини проєктів. По-перше, це спеціальні вагони для евакуації поранених залізницею. По-друге – докорінна реконструкція приймального відділення Головного військового клінічного госпіталю. І по-третє, нещодавно Ірина долучилася до вкрай важливої ініціативи – створення під егідою Міністерства оборони лінійки адаптивного одягу для поранених.

На прохання "Цензор.НЕТ" Ірина Солошенко розповіла про деталі виникнення та введення в дію цих проєктів.

- Почнімо з евакуаційного потягу. Про нього ви мені довго забороняли писати. І самі мовчали, хоча розповісти, я так розумію, дуже хотілося. То чому про евакуаційний потяг для поранених інформація була засекречена?

- Я вас одразу виправлю: не потяг, а вагони. А чому все трималося в секреті…По-перше, була така домовленість з командуванням медичних сил, що ми не говоримо про це з огляду на безпековий момент. Але оскільки уже Президент привів туди Урсулу фон дер Ляєн, і показав, і це уже стало публічним, то "Укрзалізниця" - і я їх зі свого боку теж розумію - стала просити: давайте хоч щось покажемо.

Ми ж не показуємо, звідки і куди ми транспортуємо поранених. Не запрошуємо журналістів на етап евакуації (хоча вони дуже просяться). Так, з нами можна зробити дуже гарні сюжети. Але тоді ми покажемо місце, звідки починається евакуація, і де вона закінчується.

- …і коли, не дай Бог, російські ракети влучать туди, віддуватися будуть аж ніяк не журналісти.

- Власне, так. Віддуватися буде кожен медик в складі наших евакуаційних вагонів..

Чому я кажу "вагони"? Тому що, в принципі, це не якийсь сталий потяг. Це можливість збирати вагони у потрібній кількості, в потрібній номенклатурі і в потрібному напрямку. Є медично-військо-залізничний штаб, який узгоджує всі питання; військові медики кажуть, скільки і звідки потрібно. І уже разом із Залізницею все це формується.

- Я зараз навмисно підставлюся і поставлю дурнувате запитання. А чому акцент зробили на залізницю? Здавалося б, є евакомобілі - і досить…

- (Із сарказмом) Ага, досить, авжеж. У нас досить медиків, досить доріг… Ні, так це не працює, бо треба велику кількість поранених одночасно перевезти з одного медичного закладу - в інший. Заклади, які є медичними хабами, не можуть накопичувати поранених. Вони обов’язково мають передавати їх по етапу евакуації. Це, знову-таки, безпекові питання. І це головне. До повномасштабної війни для цього використовувались великі санітарні літаки. А оскільки небо в такій великій війні, звісно, закрите, то літаками перевозити неможливо. І "Укрзалізниця" прийшла на допомогу ще у березні 22 року. Вони вирізали в плацкартних вагонах "боковушки", щоб каталка з пораненим могла заїхати до вагону; зробили трапи, щоб, знову-таки, не на руках заносити, а завозити каталки.

І почалася ця евакуація. Але вона була складною. Ви ж уявляєте плацкартні купе? Вони маленькі, вузенькі, ліжка на них не пристосовані для того, щоб там були поранені з ампутаціями, з важкими травмами…

- Ви брали за еталон якісь західні аналоги таких вагонів? Чи наші плацкартні вагони настільки специфічні, що треба було робити власне проєктування?

- Свій медичний потяг робили Лікарі без кордонів. От у них був як раз медичний потяг, тобто всі вагони - зчеплені в один, і вони існують тільки в зв’язці. Там у них є окремо генераторний вагон, в який вони поставили генератор великої потужності, окремий кисневий вагон…

Але в нашому випадку це неефективно, незручно і небезпечно. Тому що лінія фронту дуже велика. Та й медичній хаби, які збирають поранених, розкидані на великій території.

- До того ж, окремий евакуаційний потяг, якщо вже його вирахували – занадто помітна мішень.

- Так, якщо він стає помітним і у ворога є розуміння, що це він приїжджає і забирає поранених, то це не варіант. До того ж, ти ніколи не знаєш, скільки на евакуацію запросять цього разу – десятки чи сотні поранених…

- Хто проєктував, що має бути у евакуаційному вагоні?

- Це була сумісна творчість. Почалося все у квітні 22 року. Побачивши евакуацію, я попросила своїх знайомих надати контакти "Укрзалізниці". Мені дали декілька контактів. Я написала підготовчий текст - і просто копіпастила і спамила всім керівникам "Укрзалізниці", що я хочу від них. І Олександр Камишін, який тоді очолював "Укрзалізницю", відгукнувся відразу. Він мене набрав і запитав: ви хто? – Я волонтер. - Була секундна пауза. Він запитав: а командування медичних сил в курсі, що ви збираєтесь вагони переробляти?- Так. – Добре, в понеділок зустрічаємося.

Я поклала слухавку і звернулася до чоловіка, начальника приймального відділення Головного клінічного військового госпіталю.

- Тобто намітився такий триумвірат…

- Так, "Укрзалізниця", Командування медичних сил , ну і я як ініціатор і представник благодійного Фонду "Коло" (на сьогоднішній день).

З Командуванням медичних сил я зустрілась в неділю. Пояснила, що хочу. Мене запитали: ти будеш цим займатись?- Звісно, буду. (От 2 роки і займаюся). І все, командувачка сказала: роби. В понеділок ми зустрілися на великій нараді. Приїхав представник Командування медичних сил, офіцер, з яким у нас ці 2 роки - повне розуміння. І я попросила нашого головного анестезіолога Збройних сил України, Олександра Олександровича Бугая: поїхали, кажу, на нараду,  вибиватимемо вагон.

Бугай не вірив, що можливо це змінити, зробити евакуацію зручною. Але на нараді нам виділили вагон. Його фізично подали через добу. Ми привезли туди каталку. Олександр Олександрович сказав: вона зручна. Зараз її поставимо, подивимось, як можна її обійти, що зробити.

- Зрозуміло, що еваковагони - це не просто звичайні вагони, в яких стоять ліжка, а в ліжках лежать поранені. Ви ж хотіли, щоб у цих вагонах все було супертоп. То чого конкретно ви прагнули? Очевидні речі: скільки простору на кожного пораненого? Яка температура у вагоні? Яке обладнання і персонал? Що взагалі має бути у такому вагоні?

- Це якраз те питання, чому власне йдеться про вагони, а не потяг. Вони є двох типів. Перший - вагон реанімаційний. І тут важливо розуміти, що йдеться не про перевезення поранених, а про безперервний етап евакуації, який включає в себе лікування пораненого. Бо ми не можемо 10-12 годин важкого пораненого - просто перевозити.

- Тобто продовжуємо лікування, але тепер воно у цьому вагоні.

- Тепер воно у вагоні. Так от, реанімаційний вагон вміщує 5 поранених. Це 5 автономних місць, як в реанімаційній палаті. Там є абсолютно все.

- А другий тип вагонів?

- Другий тип – для більш легких поранених – вміщає в себе 10 місць. Вони розташовані з двох боків вагону. Там абсолютно різні ліжка і різний підхід. Реанімаційний поранений потребує анестезіолога, медичну сестру і 24/7 має бути на очах у медиків.

- Та й обладнання, вочевидь, має бути більше.

- Звісно, це апарати штучної вентиляції легенів, кисневі концентратори, абсорбатори, інфузомати. Це все те, що є в реанімації.

А у вагоні на 10 поранених – відповідний медичний персонал. Медсестри, санітари. Їх там більше, тому що поранених більше.

До речі, про температуру у вагоні. Це дуже важливо, тому що вагони "Укрзалізниці" – це не якісь побудовані нові вагони. Це реконструйовані старі. Ви ж розумієте, що "Укрзалізниця" під час війни виконує найбільшу логістичну функцію в цій країні. А вагонів більше не стає. Тому, в принципі, вагони шукають. Їх передають. І в них іноді відсутнє живлення. Чому ми кожний вагон забезпечуємо генератором, безперебійним живленням? Тому що там - медичне обладнання, кондиціонери, які допомагають зробити комфортні умови їх перебування там. Влітку температуру понижувати, взимку – якщо не вистачає, додатково підтоплювати. Тому все це - абсолютно замкнена історія. І ця автономність, перевірена блекаутами 22-го року. Бо тоді восени ми з вагонами пройшли якраз блекаути, коли було обстріляне масово все і одразу. Зник і зв'язок мобільний, зникло живлення. І поїзди з вагонами стали в полі. І тоді такі були неприємні моменти, коли наші анестезіологи шукали мішки Амбу, щоб вручну качати своїх поранених, які були на штучній вентіляції легенів.

- Нещодавно майже за день було три атаки по залізничних шляхах. Напружилися в той момент? Я маю на увазі перспективу постійних атак по залізничних шляхах.

- Так а по залізниці б’ють з самого початку великої війни. Принаймні по вузлових станціях. Тому що логістичні центри – вони ж теж не дурні, у них теж майже вся логістика залізницею.

Тому напружились давно, з самого-самого початку.

- Я пам’ятаю ті фото, які ви мені скидали місяць за місяцем, беручи з мене слово не публікувати. Що у цьому проєкті для вас було найважчим?

- Знаєте, я завжди намагаюсь домовитись із державою, знайти розуміння і відгук. Тут я його знайшла.

- Чи є приблизне розуміння по фінансах, яка частина цих вагонів була зроблена, який відсоток пожертв прийшов просто від людей, а не від держави?

- У нас в цьому проєкті був великий донор від Благодійного фонду "КОЛО". Він побажав бути непублічним. Але це був іноземний донор, який передав 200 тисяч євро. І, в принципі, більша частина медичного обладнання була закуплена з минулого літа саме за рахунок цього донора.

А от на останні вагони, які ми робимо зараз, ті ж генератори ми купували якраз за рахунок збору, за рахунок спільнокошту. Тому я дуже вдячна всім, хто нас підтримав в цьому зборі! Ви допомагаєте рятувати життя!

- На що у цьому проєкті ще потрібні гроші? На кінець інтерв’ю ми поставимо необхідні дані для людей, що бажатимуть задонатити.

- Нині основна наша проблема - це генератори, які відпрацювали уже 2 роки. На деяких генераторах ми вже хочемо зробити відмітку, відіслати виробнику і показати, скільки він взагалі відробив. При своєму ресурсі 400 годин він відпрацював 510 годин! Тобто генератори виходитимуть з ладу. У нас є декілька позицій, які ми тримаємо, як запасні- теж в центрах, де ми формуємо потяги. Але їх може не вистачити. Коли наступає літо, то на генератори припадає дуже велике навантаження. Вони забезпечують комфортну температуру і роботу медичних приладів.

- Хочу зауважити для читачів: ваша допомога у придбанні генераторів буде дуже доречна. Адже ми бачимо удари ворога по наших енергохабах. І розуміємо вже зараз, що взимку буде дуже важко. До чого це призведе? Восени і взимку всі шукатимуть генератори. А тут вони потрібні вже зараз. І дуже правильно подбати про це саме зараз. Тому, шановні читачі, ваші гроші дуже класно підуть саме на генератори для цього проєкту.

- Так, це важливо тому, що від генераторів буде залежати життя поранених, комфорт і нормальні умови перевезення.

- Не можу не спитати ось про що. Помітив, що коли держава нарешті зробила презентації цих вагонів, на церемонії топ-чиновники з держструктур в плані визнання заслуг невимушено так відтіснили Ірину Солошенко на другорядні місця. Як вам було це спостерігати після багатьох місяців пахоти на цей проєкт?

- Це складне питання. Чисто по-людськи трохи дивно, і не зрозуміло, коли людям-установам так важко визнати роль окремої людини. Важко визнавати, що на початку великої війни, у атмосфері розгубленості, одна окрема людина могла щось таке не просто придумати, а й шукати все це обладнання, пропонувати варіанти. Бо ми ж спочатку зробили реанімаційний вагон. А потім стало зрозуміло, що потрібно перевозити і легших поранених, але зручно. Тому і народилися наші "десятки" - вагони на 10 поранених.

- І от на презентації усі ці чиновні дяді і тьоті активно виступають, а ви стоїте збоку і тільки киваєте головою. При тому, що всі, хто в темі, знають, що ви були головною рушійною силою проєкту. Ну і як це відчувати?

- Я ж кажу, по-людськи – це дивно. Готувалася я до цього морально? Так, звісно. Важливо для мене що? Те, що поранені, які користуються нашими вагонами, зрозуміли, що про них дбають. Вони доїхали живими. Точну цифру перевезених я, зі зрозумілих причин, назвати не можу. Але величезний шмат праці було зроблено всіма разом. Наголошую: всіма разом. Тут і мої соратники по БФ КОЛО. І бригади залізничників. За оцими вагонами є праця і бажання зробити зміни десятків людей, простих робітників, з якими я на вагонах познайомилася і яких дуже-дуже сильно поважаю, бо бачу, як вони працюють вночі, ненормовано працюють, і як у них сльози стоять в очах, коли ми віддаємо вагони. Бо у когось на війні є родичі, у когось - друзі, у когось – загиблі або поранені. Періодично тих працівників "Укрзалізниці", яких мобілізували, ми зустрічаємо вже як пацієнтів…

Завершуючи відповідь на ваше запитання, скажу так: ми ще не перемогли. Аа все інше – ну, я для себе нічого нового у людях не відкрила.

- На дрібниці ви, Ірино, у роботі не розмінюєтеся - тому спитаю про ваш головний протягом багатьох років проєкт – приймальне відділення головного військово-клінічного госпіталю. Разом з однодумцями ви вирішили зробити зі стандартного пострадянського відділення проєкт світового рівня, де б привезених поранених приймали оперативно, лікували ефективно з максимальним комфортом.

Півтора року - зараз кажу не фігурально, а в прямому сенсі цього слова - ви прожили у цьому відділенні. Вам допомагала купа однодумців, друзів і приятелів друзів, щоб зібрати гроші на обладнання; ви зорганізували купу окремих проєктів – від екстремальних марафонів з ампутаціями до унікального арт-буку про героїв війни. Я можу перераховувати далі, але це інтерв’ю, а не нарис. Тому питання: на якому етапі зараз цей проєкт? Рік тому, коли ми з вами спілкувалися, справа рухалась від етапу закупки обладнання, яким ви займалися, до фіналу. А зараз як і що?

- Почну з кінця. Обладнання, на яке ми нафандрайзили з допомогою арт-буку - а це майже 19 мільйонів, - воно працює.

- Причому це суто пожертви людей.

- Гроші людей плюс пожертва одного великого виробника- "Олімпусу", який закрив найбільший збір. Вони надали нам ендоскопічну стійку за 11,5 мільйонів, і на 9,5 мільйонів безкоштовного обладнання.

А на З млн 600 тисяч ми назбирали за допомогою ветеранів Олександра Шевцова і Сергія Храпка - і їхнього Марафону "З полум'я зродились", який був в травні минулого року.

- Це, мабуть, був один з найщасливіших днів в вашому житті?

- Так, дійсно. Хоч з іншого боку хоч це і звучить пафосно і гарно – а ми просто вирішили зробити нормальну справу, добудувати відділення, без якої медичний заклад взагалі не має працювати. Без приймального емердженсі-відділення медичні сучасні заклади зараз взагалі не працюють.

- Я так розумію, що й небезпечна ймовірність того, що обладнання може надати держава – але зовсім не тієї якості, як ви це собі уявляли?

- А тут стоп. Ми ж тільки ініціатори і зібрали медичне обладнання. Причому не все. У нас там рентгенівської установки немає, і я маю надаю, що її надасть держава чи якийсь великий донор. Бо ви самі бачите, як зараз файндрайзити. Це об’єктивно складно.

- В сенсі, що пустішають гаманці у людей…

- У когось пустішає гаманець, а хтось думає, що от, живемо лише одного разу, завтра може прилетіти, то ж я буду жити в своє задоволення. Кожен думає своє щось, різне. Чим далі йде війна, тим гірше стан економіки та і в цілому всього. Я все це теж розумію.

Я повернуся до проєкту приймального - коли ця ідея виникла півтора року тому, Марійка Бурмака зі свого благодійного концерту пожертвувала понад 100 тисяч - і благодійний фонд "КОЛО" заплатив за ескізний проєкт архітектору Павлу Пекару, який і розробив ескіз за технічним завданням медиків, які працють в шпиталі. Ми залучали головного хірурга до написання медичного завдання.

Проведена велика підготовча робота. В рамках якої Національний військово-медичний клінічний центр Головний військовий клінічний госпіталь отримав офіційне землевідведення. Геологічні та геодезичні обстеження. Погодження Міністерства Культури… Я можу довго ще розповідати.

- Тобто свою частину обіцянок – щодо обладнання та передачі напрацьованого – ви виконали. А як же реконструкція і будівництво, які взяла на себе держава?

- Заразі міністерство оборони залучене абсолютно на 100%. Ми раз на тиждень зустрічаємося і рухаємося.

- Були якісь терміни? Вам обіцяли, що ось тоді і тоді буде все готове?

- Мені дуже часто обіцяли різне в цьому проєкті різні державні установи. І Агенція відновлення була залучена. До цього процесу залучені всі, починаючи від Кабміну, пана Кубракова, з яким до цього робили евакуаційні вагони. Я вдячна всім, хто підключався на різних етапах.

- Але все іде повільніше, ніж очікувалось.

- І йде повільніше. І деякі чиновники дозволяли собі на якихось зустрічах казати: це ж ваш приватний проєкт. (Саркастично посміхається. – Є.К.). На що, чесно кажучи, у мене очі були дуже сильно круглі. Кажу, не знала, що збиралася собі триповерхову віллу побудувати в головному госпіталі…

- До речі, публікаціями якимось очорнити цю тему пробували?

- Ні, слава богу. Та й що тут можна очорнити, коли є зрозуміла сума. Якщо брати реконструкцію в Києві двох госпіталів, то госпіталь ветеранів, в якому мільярдні суми, і наш проєкт, в якому менше 200 мільйонів гривень – це завжди можна прорахувати. Плюс треба розуміти, що там має бути укриття. Ми зобов’язані його побудувати, за новими нормами, бо без цього неможливо тепер будь-яке будівництво. Є два поверхи і ліфт. І ми, до речі, закриємо потребу в сусідньому відділенні травматології, яке знаходиться на другому поверсі історичної будівлі і не має ліфту. Ми закриємо потребу в ліфті.

- Знаєте, Ірино, коли ви ще просто цілодобово жили з чоловіком, який очолює це відділення, у невеличкій кімнаті у самому відділенні, я звернув увагу на вашу людську, але меганапружену реакцію щодо ракетних атак на Київ. І тільки потім до мене дійшло, що ви переживаєте не за себе, а за госпіталь. Бо краще за всіх уявляєте: а що, як влучить туди…

- Ну, тут знову непросте питання. В якому є частинка сімейного досвіду. Тому що минулого літа в будинок моєї доньки на Солом’янці прилетіла ракета. Вона айтішниця і працює по ночах. І буквально незадовго вона пішла у спальню. А спальня  з іншого боку квартири. Якби вона в цей час була у робочому кабінеті – хто його знає, як би все було. Часто згадую ту ніч. Як я дивилася стрими. А потім перші 15-20 вилин у мене не було зв’язку з донькою. Ви розумієте, що в ці 15 хвилин я встигла передумати…

І розумію, і не зможу розуміти у повній мірі, бо поки сам цього не переживеш – не відчуєш.

Повернімося до приймального відділення госпіталю. За вашими планами, скільки поранених пацієнтів воно має приймати?

- Не тільки поранених. Травмованих чи хворих. Ми плануємо - на 1 поверсі буде Приймальне відділення - інклюзивне, зручне та сучасне з найкращим обладнанням. На другому поверсі відділення emergency- це до добового прибування пацієнтів.

Знову - цифри військових під час війни справа не публічна.

І до речі - мій чоловік вже не очолює приймальне. Він як дерматолог з 30-річним стажем очолив відновлену клініку Дерматології.

- Можна сказати, що познайомилися і одружилися ви, коли ви, Ірино, вже займалися допомогою приймального відділення?

- Так, ми познайомилися в госпіталі якраз на сходинках приймального відділення в 2014-му. Тому все у нас було пов’язане з приймальним відділенням.

А 24 лютого 22 року, коли я прийшла в госпіталь ввечері, ми попрощалися один з одним і сказали, що хороше життя прожили…

- Саме так це тоді сприймалося.

- Особливо в госпіталі - тому що я бачила, як мало людей, як нас небагато. Тоді ж не всі приїхали. Хтось взагалі лишився відрізаним від столиці. Хтось вирішив для себе, що не приїде. В той час у госпіталі працювало дуже багато жінок, у яких було двоє, троє дітей. Вони рятували своїх дітей, виїжджали. А хтось, навпаки, зі своїми дітьми прийшов у госпіталь. І перший місяць, поки росіян не відігнали від Києва, госпіталь нагадував Ноїв ковчег. Там були всі: собачки, кролики, котики, дітки бігали. Ну, а куди їх? Якщо мама працює в госпіталі цілодобово і знаходиться на гарнізоні?

- Фото того періоду залишилися?

- Дуже мало. Навпаки – на початках намагалися прибирати зайву інформацію на всяк випадок. А потім мій чоловік каже: твоє ж прізвище легко загуглити, не хвилюйся, про тебе уже все написано…

Скажу чесно: ніхто не збирався нікуди тікати. Я в госпіталі не бачила жодної людини, яка б була так налаштована. Всі лишилася з пораненими. Всі розуміли: якщо що, будемо відстрілюватися.

- Повертаємося у травень-2024. Чи ви співпрацюєте з іншими благодійниками?

- От зараз ми з "Повернись живим" і благодійним фондом "Океану Ельзи" допомагаємо центру крові госпіталя. Там теж дуже великий проєкт - на 10 мільйонів з гаком. Це обладнання медичне для центру крові. Це центрифуги, це холодильники, це швидкозаморожувачі. Там перелік. От сьогодні якраз мені з "Повернись живим" повідомили, що вони закриють 90% всього. Це нормально, коли ти не вошкаєшся десь… погане слово, треба прибрати. Десь не сам в своїх. А розповідаєш, тому що хтось десь може відгукнутися там, де ти не чекаєш. Тому проговорювати потреби, проговорювати щось – я вважаю важливим.

- Ірино, зараз ви дотичні до ще одного важливого проєкту – створення адаптивного одягу для поранених. Знаєте, я так і бачу незадоволені пики чиновників: мовляв, що значить "адаптивний"? Є звичайний одяг, нехай його і носять. Діди носили, батьки носили, хай і вони носять.

То поясніть, будь ласка, людям, які ніколи не чули про адаптивний одяг, - що це таке?

- От ви зараз першою своєю фразою прямо переказали перебіг першої наради Міністерства оборони. Це була перша нарада по адаптивну одягу. Тому що є бажання профільної заступниці міністра МОУ Наталки Калмикової - зробити адаптивний одяг на рівні держави. Почалися навіть зустрічі. І на ці зустрічі мене запросили саме через евакуаційні вагони. Тому що на етапі евакуації ми якраз роздаємо адаптивний одяг.

Чому він називається адаптивний? Тому що адаптується під поранених. Це одяг, який поранений може сам одягти без допомоги інших. Липучки –  найоптимальніший варіант для застібок ; з ними обслуговувати себе самостійно пораненому легше. А це, повірте, дуже важливо. Ми навіть не розуміємо, наскільки важливо людині, яка вчора нас з вами захищала зі зброєю в руках, сьогодні у лікарняному ліжку мати одяг, в який вона може сама вдягнутися. Нікого не просячи – для них це дуже важливо.

- До речі, і медикам це дуже зручно.

- Це справді так. На етапі евакуації, коли пораненим роблять перев’язки і решту маніпуляцій роблять прямо на ліжку. Тому ми побачили, що коли медики мають швидкий доступ до ран – це такий же плюс для надання допомоги.

- У моїх рідних Сумах люди шиють різні речі для війни – так от вони роблять сімейні труси з липучками.

- Правильно. Багато хто робить адаптивний одяг. І це добре.

Такий же принцип і зі штанами – там теж штанина повністю розстібається від пояса на липучках по боковому шву.

- І ви Жадана залучили, щоб підсвітити цей проєкт в публічному просторі?

- Так. На цьому одязі будуть його цитати. Цей проєкт з одягом – на самому старті, завдяки агенції Однієї крові і банку ПУМБ. Активно залучені поранені.

Хочеться залучити якомога більше людей і державу підтягнути. Бо коли держава бачить такі проєкти, вона розуміє, що треба швидше працювати.

- А ще тут не треба винаходити велосипед, адже є світовий досвід. У тих же американців після В’єтнаму і інших війн – величезний досвід.

- Зараз у світі дві країни, які робили адаптивний одяг – американці та ізраїльтяни… Але у наших майстрів, які роблять цей одяг, - теж неабиякий досвід за 10 років. А на цій першій зустрічі в Міноборони були проговорені перші нариси. І, в принципі, вже буде комплект нижньої білизни, тобто майка, труси/шорти – для старту. Тобто усе це - в планах…