«Я відчуваю, що дарую життя»: історія рекордсмена з донорства
Рейтинг користувача: 1 / 5
Мешканець Дніпра Володимир Ніколаєв почав здавати кров замолоду. Його донорський стаж — 47 років 11 місяців, а точніше 794 донації. Маючи безліч відзнак, рекордів та звання Героя України за самопожертву, 78-річний чоловік продовжує здавати плазму й нині. Це тримає його в тонусі, дає енергію для життя і відчуття, що його благородна місія ще триває, розповів він hromadske
«Люблю робити подарунки, не чекаючи подяк»
Зустрічаємося з Володимиром біля його будинку. Літній чоловік тримає в руках свіжі випуски преси — активно стежить за новинами. За день до мого візиту у Дніпрі був черговий обстріл. «Гупають ледь не щодня», — виривається із вуст чоловіка. При цьому його обличчя спокійне.
Мешкає донор у просторій трикімнатній квартирі. Найперше, що впадає у вічі — дзеркальна стіна і картини. На мить зупиняю погляд.
«Ці картини мені дарували, — розповідає донор. — Якось я за власною традицією на Новий рік залишав нашому вахтеру пакунки з солодощами та просив роздавати дітям. Сам наполягав, щоб не казали, від кого. Проте якось сусідські діти здогадалися. Прийшли і принесли малюнок. Мені було приємно, хоча я люблю робити подарунки, не чекаючи подяк, залишаючись інкогніто».
Далі для бесіди Володимир запорошує у свій кабінет. Невеличка кімната, повністю закладена книжками. За ними не видно стін.
Показує серед них найдорожчу і найстарішу родинну реліквію — паспорт дідуся, виданий за царських часів. Надіється, що його збережуть онуки.
Кров для породіль
Володимир народився в рік проголошення перемоги, у 1945-му. Його мама пережила окупацію, весь час працювала на хлібному заводі, замішувала тісто. Буханці передавали на фронт. Батько чоловіка декілька разів тікав з полону. Володимир закарбував ці спогади на роки. Ще добре пам’ятає, як уперше пішов до школи.
«Навпроти мого будинку була гарна школа, але жіноча, трішки далі — чоловіча, та вона була переповнена. На сусідній вулиці була неповна середня школа, проте напівзруйнована. Я пішов туди й перші два класи провчився в коридорі. Потім нас перевели в іншу школу».
«Заразився донорством»
Чоловік мало цікавився медициною, проте з 1976 року почав активно здавати кров. Має другу позитивну групу. Каже, щойно повертався до Дніпра після довгих відряджень — ноги самі несли на станцію переливання крові. Володимир показує мені свій записник, у якому відмічені усі донації.
«Якось я вже заразився донорством. Вдруге здав кров під час служби в армії, потім ще раз і ще… Завжди себе добре почував, ні разу не втрачав свідомості. Дотримувався важливого правила: за день до здачі крові не їв нічого жирного, а про алкоголь і мови не могло бути.
Якщо людина стає донором, має думати про тих, кому цю кров чи плазму будуть вливати. Тож для того, щоб не нашкодити хворому, треба дотримуватися здорового харчування. Якщо людина перед здачею плазми їла щось жирне чи вживала алкоголь, користі від такого донорства не буде, бо така плазма відразу псується».
Саме в донорстві пан Володимир знайшов свій сенс життя. Підтримувала і дружина, з якою він прожив 50 років, а також діти. Донька навіть намалювала емблему для Станції, яку можна побачити відразу при вході. Якось чоловік запропонував стати донором троюрідному братові — той теж погодився.
«Згодом він став почесним донором України. А головне, що на станції переливання крові знайшов собі дівчину. Ще я зміг заохотити свого колегу.
Раніше я не знав, кому вливають мою кров. Зараз є сайт “Донор.Ua”, і я можу обрати, кому саме хочу передати кров. Я видруковую собі на папері ініціали й приношу з собою на станцію».
Хлопцю добре давалося малювання. У 1963 році він закінчив Дніпропетровський енергобудівний технікум за фахом технік-архітектор, а потім вступив у Дніпровський університет на фізико-технічний факультет. Щоправда, на вечірню форму навчання, щоб мати змогу вдень працювати.
Пригадує, якось одна викладачка сказала, що створюють нову лабораторію та шукають спеціалістів. Володимир пішов туди — і затримався на довгі 25 років.
Коли він розповідає про безпілотники, я думаю про «мавіки» й «шахеди». Але чоловік мав з цим справу понад 30 років тому, тож про нинішні технології не йшлося.
Щоб дістати необхідні для роботи метали, Володимиру довелося поїздити Союзом. Усе під грифом «таємно». Найбільше не розумів надмірної бюрократії.
«Доводилось багато їздити у Вільнюс, у Ригу, майже по всій росії. У нашій лабораторії відділ збуту існував лише теоретично. Якщо мені для наукової роботи щось було потрібно, доводилося самотужки шукати.
Наведу приклад: на приладі "Імаш" має бути вакуумна камера, і мені під мікроскопом потрібно було дивитися, що відбувається в металі під час нагрівання. Щоб узяти плівки, я писав у міністерство листи, потім — через фонди у Москві. Ніхто не заохочував, навпаки, ставили палки в колеса».
Поруч з лабораторією, де працював Володимир, була лікарня і пологовий.
«Якось у наш відділ прийшов секретар комсомольської організації й запитав, хто міг би здати кров для породіль. Це був приблизно 1965 рік. Ми всі того дня пішли здавати кров. По-перше, щоб допомогти молоденьким матерям, а по-друге, так ми мали змогу в робочий час вийти за межі закритого підприємства. Це тоді було рідкістю»
«Здав крові на кілька бочок»
Володимир показує, як зафільмував усю процедуру здачі крові. Чоловік із портфелем підходить до реєстрації, потім проходить у кабінет лабораторії. Здає кров з пальця, далі прямує до лікаря, де проводиться опитування, огляд, і отримує допуск для донації. Таку процедуру Володимир проходить щоразу, незалежно від кількості здач.
За майже 48 років донорства чоловік віддав на порятунок життів понад 650 літрів крові. І цього року встановив рекорд України.
«Як сказав мені один лікар, я вже заповнив собою кілька столітрових бочок», — усміхаючись, ділиться чоловік.
У Володимира є багато знайомих донорів у США, Ізраїлі та країнах Європи. Каже, що вони здають кров 1-2 рази на рік. Сам чоловік приходить на Станцію щомісяця.
У 2006 році він отримав звання Герой України за донорство. Чоловік, зморщивши лоба, запевняє мене, що відчувати себе потрібним йому важливіше, ніж отримувати нагороди.
«Я не люблю надмірної уваги. Зараз під час війни багатьом воїнам потрібна кров. Ці обстріли — жахливі. І я радий, що в мене поки приймають кров — отже, я ще комусь потрібний».
Насамкінець він показує мені статуетку, яку йому свого часу подарували, і просить звернути увагу на напис.
«Руки, які дають допомогу, святіші за вуста, що моляться».
Авторка: Леся Родіна
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.