Нам кажуть, що евакуюються тільки «алігархи». Люди чесно розповідають про свої переселенські витрати

Важливо: якщо вам потрібна допомога з евакуацією, житлом та оформленням виплат, ми зібрали всю необхідну інформацію в 4 простих кроки. Виїзжайте із зони бойових дій!

Марина Терещенко: "Давайте чесно, мене бісять закиди "ми не алігархі". Я переселенка з 2014 року"

Я не була заможною у свої 23 роки, коли в мене забрали геть усе. З 2014-го року переселенцям, тільки тим, хто працює, давали від держави 442 гривні, за які треба було відмічатися кожні півроку. Ще доводити, що ти маєш право на допомогу. Цьогоріч, після початку широкомасштабної війни, держава забезпечувала безкоштовною евакуацією, розселенням у хостелах, школах, садочках, створюються шелтери та багато хто віддає свої пусті хати за комуналку. Так, це не ваші комфортні квартири, однак це не під бомбами. Та й в 2014-му у нас не було й цього.

Зараз мені 30, і знову ж таки — я не «алігархіня». В мене були відкладені кошти на відпустку. Не відпочивала кілька років, за кордоном — жодного разу, тож заощаджувала і підробляла, окрім основної роботи, протягом року. Таким чином, дійсно, мала певні гроші, але, забігаючи наперед, їх я витратила на волонтерку у перші ж два місяці війни. Не шкодую про це в жодному разі.

Про житло. Могла жити в передмісті Дніпра, де давали житло майже задарма, але потребую жити в місті, ближче до свого лікаря. У Дніпрі ми орендуємо двокімнатну квартиру у гарному стані з хорошим ремонтом вдвох + кішка за 8500 гривень на місяць. У Сєвєродонецьку я знімала пусту «однушку» за 3000 гривень, всі мої меблі десь там, під завалами тепер.

Про гроші. Цього разу держава дійсно допомагає переселенцям. 2000 на місяць від мінсоц, виплати від ООН по 2200 гривень на людину, та одноразово 6500 гривень єДопомоги — суттєва підтримка, не 442 гривні, як було раніше. У перші місяці мене матеріально підтримали колеги по роботі, цього вистачило на оренду за два місяці. Крім того, основна робота та підробітки. Я не цуралася підробляти посудомийнецею та прибиральницею у 2014-му році, і зараз, якщо моїх доходів не вистачатиме на життя — піду без проблем.

Про евакуацію. Я не чекала місця у безкоштовній евакуації. Тоді, на початку березня, було дуже багато охочих, тож ми склалися з друзями. З Сєвєродонецька ми виїздили вчотирьох — винайняли автівку до Лимана за 8000 гривень, з Лиману взяли таксі до Слов’янська — це ще 450 гривень, переночували у колеги та вирушили автобусом на Дніпро — по 1200 гривень з людини.

Про їжу. Буквально вчора отримала від волонтерської організації корм для кішки, його вистачить приблизно на місяць. Двічі за весь цей час отримувала гуманітарну допомогу побутовою хімією та один раз — продуктами.

Максим Бондарєв: "Кожен може знайти своє безпечне місце. Треба просто озирнутись навколо і шукати можливості, а не проблеми та перешкоди"

Ну, пробачте, я працюю. І якісь гроші в мене є. Свій перший місяць в евакуації я прожив у гуртожитку. Його надала вінницька влада. Список, де можна безкоштовно оселитись, був доволі довгий — офіси IT-компаній, школи, спортзали, університетські гуртожитки. Звісно, це не власне житло, у яке ти вклав душу. Але для мене було важливо залишитись живим і далі допомагати своїм батькам-пенсіонерам. Чого в окупації та під бомбами я робити не міг. Тому поїхав.

Зараз я живу у родичів. Свою зарплатню витрачаю на їжу, комуналку, підтримку волонтерських ініціатив, армії, друзів, які залишились без роботи або постраждали від обстрілів. Іноді на походи у кіно (треба ж якось зберігати здоровий глузд). З початком війни я намагаюсь заощаджувати. Не витрачати кошти на непотрібні речі. Заощаджені кошти, коли прийде час, я витрачу на оренду житла.

Впевнений, кожен може знайти своє безпечне місце. Треба просто озирнутись навколо і шукати можливості, а не проблеми та перешкоди. Сьогодні українці, як ніколи, підтримують одне одного. І якщо ви, наприклад, мама з дітьми, вам обов’язково допоможуть і голодними не залишать.

Гаяне Авакян: "Під Львовом знайшлася родина, яка прийняла нас у будинку безоплатно"

Я дійсно не олігарх. В мене не було значних заощаджень, коли я виїжджала з Бахмута 24 лютого, напередодні я зробила ремонт у дитячій кімнаті та з’їздила вперше за кордон в Європу (на цій світлині я в Німеччині).

За таксі до Дніпра під час евакуації ми тоді віддали разом з подругою 500 євро, на тому вся валюта на моїх «офшорах» і скінчилася.

У складний момент мене дуже підтримали колеги на роботі та медійні організації. Під Львовом знайшлася родина, яка прийняла нас у будинку безоплатно. Фактично, перші місяці я витрачалася на їжу, інші найнеобхідніші речі для родини.

Ми одразу оформили єДопомогу (це тоді було 6500 грн) та подалися на допомогу від держави як переселенці (це 5000 грн на мене з дитиною та по 2000 грн на батьків, правда, отримували із великою затримкою). Ще отримали допомогу від ООН на чотирьох людей за три місяці. Фактично цю виплату витратили на оренду квартири в Києві — це 10 000 грн за двокімнатну (перший та останній місяць, плюс 50% рієлтору, загалом 25000). Двічі за час евакуації ми отримували продуктову допомогу від різних організацій.

У моїй родині дохід є тільки у мене, а ще невелика пенсія у батька.
Я розумію людей у скруті, але бачу, що отримати допомогу та прожити на неї можна. Ти можеш знайти роботу (так, це складно, але в зоні бойових дій - неможливо). Ти не під бомбами, ти маєш шанс дочекатися перемоги, щоб повернутися додому живим.

Валерія Панасенко: "Чи треба бути "алігархом", щоб евакуюватися з-під постійних обстрілів? Думаю, що ні"

Близько 12,5 мільйонів українців стали переселенцями. Чи всі вони були та є "алігархами"? Звісно, що ні.

Мені пощастило, тому що переселенкою цього року я стала лише вперше. Найважливіше, що варто зрозуміти всім "не алігархам", які не хочуть виїжджати, — проблема не в грошах. Проблема в зоні комфорту, в якій всі пустили коріння. Звичайно, нове місто, незнайомі люди, невідомість та невпевненість у майбутньому — це неприємні почуття.

Разом з ними в комплекті йде занижене почуття власної важливості, з якого витікає питання: "А кому ми там потрібні? А що ми там робитимемо?". Відповідь надзвичайно проста — ви потрібні собі, своїм дітям, своїм батькам, рідним та друзям. Ви потрібні їм живими. Краще бути живим "не алігархом"-переселенцем, аніж цифрою в статистиці жертв чи постраждалих в щоденному зведенні.

Збережіть своє життя — евакуюйтеся. Сьогодні з кожної громади відправляється безкоштовний евакуаційний транспорт, безкоштовно розселяють переселенців по всій Україні та за її межами, безкоштовно годують та вдягають. Усі ми приїхали з однієї валізою в нікуди, але всюди нас зустрічають добрі люди, які підтримують та допомагають у всьому.

Софія Пилипенко: "Евакуюватися потрібно хоча б для того, щоб все-таки заробити гроші, яких у вас немає на евакуацію"

На мою думку евакуюватись не можуть не ті люди, в яких немає грошей. Таке рішення не хочуть приймати ті, хто до останнього тримаються за своє звичне життя, квартиру, місто. Вони ніби закривають очі на проблему і пливуть посеред океану на тоненькій дошці, яка скоро може потонути. Я кажу так, бо сама залишалася в Донецькій області до квітня і поїхала фактично в останні дні перед обстрілом вокзалу в Краматорську.

Знайти житло у Львові було дуже важко (про дешеве я взагалі мовчу), але цей "шторм" тривав рівно один тиждень. У евакуації я та мої близькі почали шукати різні можливості, які дозволили нам жити в новому місті.

У порожньому прифронтовому місті, яке постійно під обстрілами, ти не знайдеш таких можливостей. Тому евакуюватися потрібно хоча б для того, щоб все-таки заробити гроші, яких "у вас немає" на евакуацію.

Як приклад хочеться згадати надзвичайно цінну для мене історію. Із собою я не могла взяти найцінніше — мою гітару, але вже через два тижні у Львові небайдужі люди подарували мені таку, про яку я мріяла. Цього б не сталося за інших обставин.

Інесса Курінна: "За ці 4 місяці отримали стільки підтримки і допомоги, що жодного разу не пошкодували про евакуацію"

Днями буде 8 років, як ми з сім’єю евакуювалися з рідного міста на сході у Харків. Тоді ми насправді виїжджали майже без грошей. Прихистили нас друзі друзів. Ми в них прожили приблизно 10 днів, шукаючи квартиру у оренду. Так, це було складно — діти, коти, переселенці, завищені ціни.

Ці "стигми" були й тоді, у 2014 році, у російськомовному Харкові. Але нас прийняли українськомовні Дергачі, з яких до Харкова можна було доїхати за 20-30 хвилин громадським транспортом. Серед доброго — чоловік знайшов роботу ще до того, як ми виїхали з окупації, по телефону, через ОЛХ. Тоді значної підтримки від держави не було, але були люди, які співчували та допомагали за замовчанням.

У лютому 2015-го року у нашу квартиру в Горлівці вночі «прилетіло». Судячи по пошкодженням, шансів вижити там було не так багато. Головний удар прийшовся на дитячу кімнату та залу, де ми завжди збиралися сім’єю. Цю новину нам повідомили рідні сумним голосом, але я насправді зраділа. Головне — що ми живі.

Цей вже подоланий шлях — доказ того, що евакуюватися потрібно й реально, незважаючи на те, скільки грошей ти маєш, бо життя кожної людини — безцінне.

Саме досвід 2014-го року допомагає триматися нам і після того, як ми 24 лютого вимушені були виїхати з Харкова. В будинок, де ми жили на Північній Салтівці, вже було кілька прильотів, тому евакуюватися, коли ворог поруч — правильне рішення. Ми не "алігархи", але за ці 4 місяці отримали стільки підтримки і допомоги, що жодного разу не пожалкували про те, що залишили "все нажитое непосильным трудом". Ще 8 років тому зробили висновок, що дім — там де сім’я, а якщо немає сім’ї — немає дому.

Катя Калюжна: "Я просто втратила можливість вчасно виїхати з Маріуполя"

З початку повномасштабного вторгнення я до останнього не вірила, що Маріуполь (моє друге рідне місто, бо перше — Макіївку, окупанти давно в мене забрали) буде існувати лише на мапі. До другої половини березня ми залишалися у місті. В квартирі жила наша родина, моя мати, бабусі та куми. Чоловік ніс службу до останнього. В місті, де не було нічого, ми виживали. Коли випала можливість евакуюватися — зібралися за декілька хвилин і поїхали.

Вже згодом ми дізналися, що наша квартира повністю вигоріла, а будинок мами ось-ось знесуть.

Їхали ми на Дніпропетровщину до батьків чоловіка. У нас одна невеличка сумка на двох, маленька торбинка — з речами півторарічного сина. Мама та бабусі взяли лише сумку з документами та котів. Лише за декілька тижнів після виїзду з блокади прийшло усвідомлення, що нещодавно у нас було все, а зараз взагалі нічого.

Ще трохи ми пожили у родичів в селі, а потім вирішили виїжджати у Дніпро. Була потрібна робота. В селі її просто немає.

Спочатку поїхала мама та бабусі. Вони орендували квартиру за гроші, які отримали від держави (єДопомога та виплати ВПО). Нещодавно у Дніпро перебралися ми з сином. Чоловік і далі продовжує захищати мою Донеччину.

Наразі квартира нам обходиться у 7000 гривень на місяць. Я почала працювати. Декілька разів отримували гуманітарну допомогу. Сказати, що починати з нуля легко? Ні. Це дуже важко і морально, і матеріально. Але щодня я мотивуюся історіями людей, які у такий складний час знаходять сили жити. І при цьому допомагають іншим.

Якби у лютому я знала, що не стане мого Маріуполя, я б виїхала в перший же день. І речі встигла б забрати. Бо тоді ще була можливість, а я її просто втратила. Тому, люди, виїжджайте! У вас ще є шанс зберегти те, що цінне для вас. А головне — вижити!