Учительница из Краматорска стоит на защите территориальной целостности и независимости Украины

Елена Зинченко из Краматорска вносит свой вклад в защиту территориальной целостности и независимости Украины.

«Новости Краматорска» продолжают знакомить своих читателей с интересными людьми нашего города. Позади немало уже таких публикаций. На днях нам удалось пообщаться с учительницей, которая не побоялась изменить свою жизнь и быть полезной нашему государству. Ниже приводим наше с ней интервью.

Кстати, по имеющейся информации у редакции, Елена не единственный педагог из Краматорска, которая приняла для себя такое мужественное решение.

Добрый день, Елена. Расскажите, пожалуйста о себе. Нам известно о том, что вы педагог одной из школ города Краматорска. Какой у вас стаж работы и какой предмет Вы преподавали в школе?

Я працювала в ЗОШ № 9, там я викладала англійську мову і була класним керівником 5-го класу. Маю педстаж 30 років, «Вищу» категорію і звання «Старший учитель». Люблю свою професію і дітей, а дітей мого класу, де я є класним керівником, вважаю за своїх дітей.

Расскажите о Вашей жизни до 24 и после 24 февраля.  

Напередодні повномасштабної війни 23 лютого у мого чоловіка був день народження. Ми вдвох вирішили посидіти в кав'ярні. Вже відчувалося, що щось погане насувається на країну, тому нікого не запрошували на святкування. А вранці 24-го прокинулися від вибухів. В інеті я прочитала, що путін пішов на нашу країну віцною. Чесно кажучи, я ніяк не могла усвідомити, що в сучасний час можна так просто, через свої власні примхи, напасти на іншу країну. Я це порівнюю з таким прикладом: ти живеш в своїй улюбленій квартирі і раптом до тебе вривається якийсь чоловік і каже, що він буде тепер жити тут, в моїй квартирі, бо він вирішив, що я страждаю в своєму гніздечку. І цей чоловік вирішує, як тепер буде жити моя родина. Він буде користуватися моїми речами, їсти мою їжу, притісняти міц власний простір. Погрожувпти моїй родині, гадити.  І..... я нічого не можу зробити, бо у  мене немає зброї, щоби захиститися.

Нам известно о том, что до начала боевых действий Вы вышли замуж и Ваш муж был военным. Расскажите о нем и о том, как Вы с ним познакомились.

Руслан, мій чоловік, з яким ми познайомилися в 2015 році в добровольчому батальйоні і разом служили (в червні 2015 я пішла служити в 8-ий батальйон ДУК ПС «Аратта», зараз це батальйон УДА. Там я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Русланом, позивний «Злий»). В батальйон я пішла служити, щоб навчитися захищати себе, свою родину і країну. Там, в своїй роті, спочатку я була єдиною жінкою, а потім дівчат у нас прибавилось, але не багато. Наприкінці серпня я повернулася до Краматорська і продовжила роботу в школі. А в вересні Руслан і я вирішили жити разом і він переїхав до Краматорська. Ну, як переїхав - він приїжджав до нас додому у відпустки, а сам продовжував служити в батальйоні. В сісні 2018 Руслан перейшов до лав 3СУ і став розвідником 24-ої бригади імені Короля Данила. Потім він отримав кілька бойових травм та контузій і наприкінці 2019 він був комісований. З тих пір ми не розлучалися.

Вы служите в ВСУ или добровольческом формировании?

Повертаюся до 24 лютого 2022. Як тільки ми дізналися, що почалася повномасштабна війна, то Руслан зразу вирішив стати на захист нашої країни. Я навіть і не коливалася, як мені поступити: ми же були половинки одного цілого. Тому вирішили йти разом захищати нашу країну. На початку березня ми пішли до КПП 81-ої бригади, там нам сказали, що їм не треба військовослужбовці і ми поїхали до батальйону спец призначення «Донбас», який належав до лав НГУ. Руслана там зразу взяли, а мені сказали, що жінок зараз не беруть, але мені треба поговорити з комбатом. Після розмови з комбатом мене взяли. Я була дуже рада, що ми булемо служити разом. Бо, якщо би мене не взяли, то я збиралася йти в Тероборону Краматорська.

Вы единственная женщина среди мужского коллектива?

В батальйоні вже служили жінки, але вони були контрактницями, тобто почали служити ще до 24 лютого. Це були медики та зв'язківці. А серед мобілізованих я є едина жінка. Взяли мене на посаду діловода, бо вона була вільна. Але комбат сказав, що я буду виконувати ті обов'язки, які будуть на часі. До кінця березня я дійсно була діловодом. А потім мої обов'язки змінилися.  Я стала зв'язківцем. Вчилася на ходу, на виїздах на позицію.

Примите наши искренние соболезнования по поводу утраты близкого Вам человека…Если можно, то расскажите о том, при каких обстоятельствах погиб Ваш муж?

30 березня Руслан з групою побратимів відправилися на оборону Попасної. Ми знали, що там гуляє смерть. Я запропонувала чоловіку поїхати з ними, але він сказав, що там дуже небезпечно. Я подумала, що він буде переживати за мою безпеку і це буде заважати основній справі. Тому сказала йому, що наступного разу поїдемо разом. Зв'язку з позицією, де був мій чоловік, в Попасній не було. Мені було дуже важко в очікуванні повідомлення від нього, а телефон Руслана був вимкнений тому, що зовсім не було зв'язку. Та і неможна було включати телефон: Там постійно кружляли Орлани і пеленгували. Так я і не поговорила з чоловіком, 6 квітня мені повідомили, що Руслан загинув. При цьому він врятував життя капітану з 24-ої бригади. Той капітан потім телефонував до Стрия, рідного міста мого чоловіка, і говорив, що Руслан врятував йому життя. Плакав. Руслана розірвало на шматки артилерійським снарядом рано вранці. Хлопці не могли підібратися до нього аж до вечора, були невщухаємі артобстріли. До речі, хлопці навіть поїсти там не могли через обстріли. Змогли поїсти тільки на 5-ий день.

Побратим Олексій ввечері зібрав останки Руслана в спальник, і ще останки хлопця з 24-ки і відтягнув їх до дороги. Там мала проїжджати медрота 24-ки і забрати тіла. Але обстріли не давали цього зробити. Я боялася, що наші будуть відступати і тіло чоловіка залишиться на окупованій території. Про те, як я діставала його тіло - це довга і складна історія. І важка психологічно. Надивилася я на трупів, нанюхалася трупного запаху...

15 квітня я поховала свого чоловіка на його Батьківщині: в Стрию Львівської обл. І зразу повернулася до частини. 

Багато хто думав, що я піду з лав батальйону через загибель чоловіка. Але ж ні, у мене з'явилася  ще одна причина, щоб залишитися, найвагоміша - треба мститися рашистам за загибель  мого чоловіка.

Сейчас Вы служите непосредственно в зоне боевых действий?

Я просилася відправити мене до хлопців в окопи, але в штабі мені сказали, що не можуть відправити на «нуль» жінку, поки є чоловіки. Але ж стали відправляти на виїзди на другу лінію оборони. Там теж обстрілюють. Але мені там було спокійніше ніж на базі.

Как обстоят дела с различного рода обеспечением Вашего подразделения? Кто и какую помощь оказывает?

Нашому батальйону допомагають волонтери. Через мене допомагають мої знайомі. Відгукнулась навіть директорка ліцею Світлана Василюк з Волині. Ми з нею були разом на тренінгах в Польщі років 3-4 тому. Вона сама зв'язалася зі мною і запропонувала допомогу.

Допомагає і мій директор Віталій Антоненко і директор Слов'янської школи Віктор Мицько разом з вчителями Слов'янська та Краматорська. Зараз вони оголосили акцію «Придбай футболку для солдата» і збираються закупити та відправити футболки для бійців саме нашого батальйону. А ще у нас є чарівна жіночка, яка дуже нам допомагає з нагальними і дорогими потребами. Це Тетяна Ковальова і організації Краматорський осередок СУМ та СУМ Україна.

Есть у Вас уже какие-то планы относительно мирной жизни? Планируете ли вернутся после нашей победы к преподаванию в школе?

Після перемоги я збираюсь повернутися до своєї улюбленої професії, буду вчити дітей. Дуже сумую за своїми учнями. Мрію зібратися з минулим випуском та моїми вже шостикласниками, обійняти їх та поїхати на природу.

Благодарим Вас за то, что нашли время для общения. Жители Краматорска гордятся такими мужественными женщинами как Вы. Спасибо Вам и низкий поклон.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі