Washington Post: Захід досі не виніс головний урок з війн Росії проти України і Грузії Детальніше читайте на УНІАН

США і Європа зробили помилку, коли з байдужістю сприйняли російську готовність грубою силою перекроїти світовий порядок. 

Якщо вся структура ліберального світового порядку тепер постала перед загрозою краху, то коли ж її опори почали слабнути? Багато хто приписує початок проблем дню перемоги Дональда Трампа на виборах в США.

Його політичні підходи в дусі «Америка понад усе» дійсно поглибили тріщини. Але вони з’явилися набагато раніше. 10 років тому Володимир Путін завдав один з головних ударів, коли відправив армію Росії в Південну Осетію в сусідній Грузії, щоб підтримати там підконтрольних Москві сепаратистів, пише Washington Post.

Президент Грузії Михеїл Саакашвілі потрапив у паску Путіна, коли, побоюючись широкомасштабного вторгнення, все ж віддав наказ своїй армії йти в атаку проти сепаратистів. Це стало виправданням для Кремля, щоб відправити десятки тисяч солдатів, бойові літаки і частину Чорноморського флоту. Всі ці сили були на позиціях і лише чекали, щойно Саакашвілі піддасться на провокацію. П’ять днів тривала російсько-грузинська війна нібито за спірні території. Але насправді мета Путіна була геополітичною.

Грузія, як і інші колишні республіки і сателіти СРСР, хотіла політично і економічно інтегруватися із Заходом, щоб отримати захист Вашингтона від Москви. Через страх перед реакцією Путіна, НАТО навесні того року відмовив Грузії у дорожній карті до членства. Але Кремль пішов в атаку все одно, щоб покарати грузинів, застерегти інших і послати чіткий сигнал Заходу. Росія збиралася відродити свою гегемонію грубою силою.

Відповіддю Заходу була байдужість. Адміністрація Джорджа Буша-молодшого, яка просувала приєднання Грузії до НАТО, не хотіла втручатися в кризу. Як і у випадку Барака Обами, який вочевидь не вважав Україну вартою того, щоб за неї воювати з Росією, радники з національної безпеки його попередника припинили всі розмови про покарання Москви запитанням: «Ми готові йти на війну проти Росії за Грузію?».

Буш-молодший навіть не запровадив санкцій. США надали гуманітарну допомогу Тбілісі, але відкинули всі запити про надання військового обладнання. Тогочасний американський президент дозволив лідеру Франції Ніколя Саркозі вести переговори про припинення вогню. І Саркозі (який, до речі, пізніше підтримав російську окупацію Криму) уклав угоду, яка дозволяла російським військам лишатися на грузинській території, де вони стоять і досі. Точно так само, як Велика Британія і Франція у 1930-х роках звинуватили чехів у провокації Адольфа Гітлера, Держсекретар Кондоліза Райс звинуватила Саакашвілі у тому, що він «дозволив росіянам спровокувати себе», хоч і визнала, що російська атака була «умисною». 

Врешті-решт, Путін був нагороджений за свою агресію. Як зауважив колишній посол США в Росії Майкл Макфол у своїй книзі «Від Холодної війни до Гарячого миру», політика Обами щодо Москви під назвою «перезавантаження» була реакцією на російське вторгнення в Грузію. Урок, який адміністрація президента-демократа винесла для себе, полягав у тому, що Вашингтону потрібні кращі відносини з росіянами, щоб не допустити конфронтації у майбутньому. Менш ніж через рік після російсько-грузинської війни Обама провів першу зустріч з тогочасним російським президентом Дмитром Медведєвим і доклав зусиль, щоб загладити гострі кути у відносинах з Кремлем.

Російсько-грузинська війна створила поведінкову модель, яку Путін використав проти України через шість років. В обох випадках російська атака була умисною. Вона супроводжувалася потужними кібератаками і поширенням фальшивої пропаганди. У обох випадках війська Росії були перекинуті на місця до того, як сталася головна атака. Обидва випадки російського вторгнення погрузли у неясності і плутанині, що змусило багатьох на Заході звинувачувати у всьому жертв.  У обох конфліктах Москва виставляла себе в ролі захисника проросійського населення. Але справжньою метою було відновити гегемонію Росії над пострадянськими країнами, які прагнули інтегруватися в ліберальний світовий порядок. Україна, приміром, вела переговори про підписання угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом. 

Російська атака проти Грузії також виявила ефективність путінських вигадок про образи. Попри те, що саме Росія влаштувала військове вторгнення, багато хто на Заході почали звинувачувати в цьому когось іншого: Саакашвілі, Буша, НАТО. Ніби-то вони «змусили» Путіна до цього. Сьогодні так звані «реалісти» і ліві теж звинувачують США і Захід у «провокації», яка призвела до російського вторгнення в Україну. Вони стверджують, що Росія нібито має право на так звану «сферу впливу». А розширення НАТО змусило Путіна і росіян почуватися в небезпеці. Мовляв, Захід зайшов надто далеко.

Те, що ці вигадки сьогодні широко поширені серед американських академіків і політиків у обох партіях – це велика перемога президента Росії. Як пояснює Макфол, ці «ображені» заяви – лише міф, вигаданий Путіним для виправдання його автократичного і самодержавного правління над власним народом. Дії Америки і Європи після закінчення Холодної війни не заважали співпраці з Росією в1990-х роках, після терактів 11 вересня 2001 року чи в перші два роки роботи адміністрації Обами. США і ЄС передали мільярди доларів фінансової допомоги Росії, намагаючись допомогти їй інтегруватися у світову економіку. Америка після Холодної війни створила різні органи у сфері безпеки і економіки, такі як Рада «НАТО-Росія» чи G8. ОБСЄ було розширене для того, щоб зміцнити зв’язки з Москвою і дозволити їй гучніше висловлюватися на глобальному рівні. Дві держави домовилися і ратифікували угоди про контроль озброєнь, вони співпрацювали в питаннях щодо Ірану і Афганістану.

Але все почало змінюватися, коли Путін почав хвилюватися, чи зможе він зберегти владу. Його стривожили демократичні революції в Грузії і Україні в 2003 і 2004 роках. Але найбільше його налякали парламентські вибори в Росії в 2011 році. Масштабні протести проти шахрайства і намірів Путіна повернутися в крісло президента призвели до того, що він відродив старий радянський міф, який став новим джерелом його легітимності: про захист батьківщини від зловісного Заходу, а особливо від імперіалістичних США. Зображення Обами і його адміністрації як загрози безпеці Росії було надмірним, але багато хто в США і Європі купився на це.

Бажання Дональда Трампа зблизитися з Путіним навряд чи можна назвати чимось новим. У нього можуть бути свої особливі причини шукати «перезавантаження» відносин з Росією. Вони з Путіним розділяють деякі спільні цілі, на відміну від попередніх американських президентів. Але Трамп йде за знайомим сценарієм. Впродовж вже 10 років США так і не винесли справжній урок з агресій Росії.

Источник: unian

 

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі