хмарно

1°C

Краматорськ

Хмарно
Вологість: 71%
Вітер: ППЗ-7 м/c
Воскр.
Хмарно
-1°C ... 2°C
Пон.
Хмарно
-2°C ... 3°C
Вiвторок
Хмарно
-0°C ... 2°C

Війна змінила людські долі: були городянами — стали селянами, були заможними — стали безхатьками

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Війна змінила долі мільйонів українців. Учорашні трактористи пересіли на танки, десятки тисяч цивільних українців взяли в руки зброю, аби дати відсіч агресору. Мільйони громадян України отримали «другий паспорт» — довідку внутрішньо переміщеної особи: стали вимушеними переселенцями.

Більшість з них, після евакуації у більш безпечні регіони України, оселилися у містах. Але є чимало і таких переселенців, які вирішили, що пережити складні часи їм буде легше у сільській місцевості.

Наскільки вдалим є вибір, коли «корінні» городяни, які все своє життя мешкали у багатоквартирному будинку з усіма зручностями, оселяються в селі, де побут істотно відрізняється від міського, і часто — не в кращий бік? До того ж далеко не всі городяни мають досвід роботи на «фазенді»!

Звісно, на це запитання немає однозначної відповіді. Бо важливий «контекст»: що являє собою сільська громада, яка приймає вимушених переселенців. Якщо, приміром, така, як у селі Соколів Пулинського району Житомирської області, то вибір можна вважати вдалим.

У цьому наочно переконався журналіст «Карачуна», який нещодавно побував тут у соціальному гуртожитку для вимушених переселенців.

Офіційна назва цього соціального гуртожитку дещо інша — Соціальний центр для тимчасового проживання осіб, що опинилися в складних життєвих обставинах.

До речі, у Житомирській області майже немає соціальних гуртожитків для внутрішньо переміщених осіб. Тамтешня обласна влада пояснює це тим, що Житомирщина — «транзитний регіон» для ВПО. Ще одне пояснення: більшість вимушених переселенців не дуже хочуть оселятися у місцях компактного проживання. Більш популярна тут оренда житла: у приватному секторі чи багатоквартирному житловому фонді.

Чи дійсно переселенці не хочуть жити у гуртожитках, чи просто місцева влада самоусунулася від вирішення житлових проблем ВПО — стверджувати не берусь. Однак досвід Курненської сільської ради переконує у зворотному: якщо створити належні умови для проживання, вимушені переселенці з задоволенням оселяються у соціальних гуртожитках. Адже на дві тисячі гривень «переселенських» грошей не дуже розженешся…

… І ПОЛУНИЦІ БІЛЯ ГАНКУ

Соціальний центр у селі Соколів — звичайний одноповерховий будинок, розрахований на проживання майже півсотні людей.

Охайна, доглянута прилегла територія
ОХАЙНА, ДОГЛЯНУТА ПРИЛЕГЛА ТЕРИТОРІЯ
На подвір’ї будинку встановлено сучасний дитячий майданчик
НА ПОДВІР’Ї БУДИНКУ ВСТАНОВЛЕНО СУЧАСНИЙ ДИТЯЧИЙ МАЙДАНЧИК
Перше моє здивування: обабіч пішохідної доріжки висаджені полуниці!
ПЕРШЕ МОЄ ЗДИВУВАННЯ: ОБАБІЧ ПІШОХІДНОЇ ДОРІЖКИ ВИСАДЖЕНІ ПОЛУНИЦІ!

— Це наші переселенці висадили, — коментує староста села Соколів Алла Халімовська. — Вони у нас молодці: радо відгукуються на різні громадські ініціативи. Наприклад, цієї весни ми виділили їм земельні ділянки неподалік гуртожитку під городину, допомогли з посадковим матеріалом. І працюють на городі, наші переселенці, немов бджілки: картопля, капуста, цибуля, морква, помідори — все тепер у них буде своє, вирощене власноруч! Начебто дрібниця: своя городина. Але я помітила, як «на очах оживають» наші переселенці, коли пораються на тих земельних ділянках. Робота на землі відволікає їх від важких думок про рідну домівку, а невдовзі віддячить врожаєм. Ми їм, звичайно, допомагаємо, чим можемо. Але бачу, що не всім вимушеним переселенцям комфортно постійно розраховувати лише на сторонню допомогу. Тому вони з задоволенням взялися вирощувати для себе овочі.

Староста села Соколів Алла Халімовська
СТАРОСТА СЕЛА СОКОЛІВ АЛЛА ХАЛІМОВСЬКА

Свою колегу підтримує і Курненський сільський голова Леонід Корзун:

— Наша громада всіляко підтримує вимушених переселенців. Періодично видаємо гуманітарну допомогу. Жителі села теж діляться з переселенцями продуктами харчування. Усі розуміють, як важко цим людям, у яких війна забрала і житло, і майно. Але разом з тим, ми намагаємося поступово інтегрувати їх у нашу громаду. В тому числі — шляхом залучення до роботи у сільському господарстві. Я переконаний: не можна людей привчати до усього безкоштовного. Треба, аби вимушені переселенці розуміли, що вони є членами нашої великої сім’ї — територіальної громади, а, значить, мають також робити свій внесок. Тобто — працювати. Тому й виділили їм земельні ділянки для вирощування городини. На жаль, у нашій громаді нині дуже обмежені можливості для працевлаштування. Тому залучаємо людей до праці хоча б таким чином.

«ЖІНОЧЕ ЦАРСТВО» ЗАБЕЗПЕЧУЄ ЗАТИШОК

За словами Леоніда Корзуна, раніше (до 2017 року) приміщення Соціального центру використовувалося, як територіальний центр для людей похилого віку. У 2021 році за фінансової підтримки міжнародних благодійних організацій та українського уряду тут було зроблено сучасний ремонт, закуплені нові меблі та кухонна і побутова техніка.

До початку російсько-української війни Соціальний центр слугував жителям територіальної громади, які постраждали від домашнього насильства, або перебували у складних життєвих обставинах. Затим у складних (надто складних!) життєвих обставинах опинилися українці з прифронтових та окупованих територій. Їх і почав приймати Соціальний центр.

Нині у Соціальному центрі села Соколів Курненської сільської ради проживають 12 вимушених переселенців. В основному — з Харківської та Запорізької областей. Спочатку було 28 людей. Але коли ЗСУ торік звільнили майже всю територію Харківської області, частина мешканців цього гуртожитку повернулася додому (ті з них, кому було куди повертатися).

У гуртожитку є усі побутові зручності. Обладнані усім необхідним кухня, кімнати відпочинку. Є дитяча ігрова кімната. Усі витрати за проживання вимушених переселенців (оплата електроенергії, опалення, вода, каналізація, заробітна плата двох соціальних працівників) взяла на себе місцева громада.

ЖИВУТЬ, НАЧЕ ОДНА ВЕЛИКА РОДИНА

У житлових кімнатах і місцях спільного користування — чисто і затишно. Можливо, тому, що у гуртожитку панує «жіноче царство». (Серед мешканців гуртожитку лише один мужчина — житель селища міського типу Двурічна Харківської області Геннадій Гриньов).

Тут все виглядає по-домашньому. І не тільки виглядає: з кухні доносилися апетитні пахощі запашних пиріжків, якими господарі згодом радо пригостили гостей.

За словами старости села, усі мешканці гуртожитку живуть тут, намов одна велика родина: разом працюють на городі, готують їжу, разом харчуються.

Пріоритет є лише у дітей: їх першими запрошують за стіл. А коли вже дітлахи нагодовані, сідають за стіл дорослі. Якраз тоді — за сніданками, обідами та вечерями — вони і обговорюють всі свої нагальні питання. І, звісно, морально підтримують один одного. Особливо ця підтримка потрібна Людмилі Саніній з Дворічної, у якої син нині на фронті.

Жителька селища Дворічна Людмила Саніна
ЖИТЕЛЬКА СЕЛИЩА ДВОРІЧНА ЛЮДМИЛА САНІНА

Завідувачка Соціального центру – Юлія Мирутенко – теж переселенка.

До села Соколів вона приїхала з Київської області. До війни родина мала хорошу квартиру, роботу у Бучі. Торік окупанти знищили будинок вщент. Отож Юлія разом з чоловіком Вадимом змушені були виїхати з Бучі. Живуть і працюють тепер у Курненській громаді. Юля — тут, у Соціальному центрі, Вадим — очолює місцеве фермерське господарство.

Завідувачка Соціального центру – Юлія Мирутенко – теж переселенка
ЗАВІДУВАЧКА СОЦІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ – ЮЛІЯ МИРУТЕНКО – ТЕЖ ПЕРЕСЕЛЕНКА

— Ми задоволені: у селі є все необхідне: дитсадок, школа, — розповідає Юлія Мирутенко. — Ми працевлаштовані. Люди в селі привітні, щирі, всіляко намагаються допомагати нам, вимушеним переселенцям. Можливо, з часом придбаємо тут власне житло.

… У холі гуртожитку знайомлюся з Людмилою Саніною, жителькою селища Дворічна.

— Як живеться вам тут, вдалині від рідної домівки?

— Ми вже тут звикли. Раніше ми не знали один одного. Тепер живемо однією дружною сім’єю — немов близькі родичі. Біда зблизила нас. До війни кожен з нас, вимушених переселенців, жив повноцінним щасливим життям. Ми мали все: свої домівки, машини, у декого був свій бізнес. Тепер нічого цього вже немає. Але ми все-одно не впадаємо у відчай, бо знаємо: багатьом українцям зараз набагато гірше, ніж нам. Ще гірше тим, хто на фронті, хто в окупації. Жителі села, місцева влада всіляко допомагають нам. Але скажу чесно: нам не комфортно від того, що не можемо віддячити зараз людям за надану допомогу. Тож нехай добро повертається їм добром!

До нашої розмови долучається мешканець гуртожитку Геннадій Гриньов:

Мешканець гуртожитку Геннадій Гриньов
МЕШКАНЕЦЬ ГУРТОЖИТКУ ГЕННАДІЙ ГРИНЬОВ

— У село Соколів я приїхав ще у вересні минулого року. Моє рідне селище Дворічна зруйноване окупантами. Тут прийняли нас гостинно, створені добрі побутові умови. Приміром, я живу у кімнаті без сусідів. Вдалося забрати з дому телевізор, отож моє дозвілля — біля телеекрану. Але, як виявилося, людина може втомлюватися і від неробства! Тому я дуже радий, що тепер маю можливість займатися корисною працею — вирощувати овочі. І на стіл собі щось виростимо, і в голову не лізуть погані думки, коли працюєш на городі. Посадили картоплю, моркву, цибулю, капусту… Сапаємо, доглядаємо, чекаємо на врожай!

— Земельна ділянка велика? Скільки там соток, чи гектарів?

— Не знаю. Землі багато! Вона тепер нас годуватиме. А ще — лікуватиме від душевного болю. У кожного вимушеного переселенця болить душа — за рідною домівкою і за нашим довоєнним щасливим життям. Що нам лишається? Вірити у Збройні Сили України і нашу Перемогу! Тоді й повернемося додому.

 

Карачун

Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі

Знайти на сайті