Подзвонив мер і каже: «Андрій, ну що ти друкуєш?!» — історія вільної преси Краматорська з 90-х до сьогодні

У Краматорську в 2000-х роках був справжній розквіт незалежної преси — в місті було зареєстровано близько 70 газет! За свідченнями журналістів, що працювали в цей період, Краматорськ дивував всіх тим, що тут стільки газет. В якомусь сенсі це було місцевим хобі. Навіть Донецьк в цьому плані до нашого міста не дотягував. Це не означає, що всі з них друкувалися, але були зареєстровані. Серед них були «акули» незалежних газет: «Східний проєкт», «Технополіс», «Привет», «Новини Краматорська», «ОбщеЖитие». Але після 2022 року у друкованому вигляді лишився тільки «Технополіс», всі інші перейшли в онлайн-формат та майже не грають ролі у інформаційному полі міста.

Ми поспілкувалися з головними редакторами краматорських видань і зібрали у цьому лонгріді історичний зріз того періоду в житті нашого міста, коли кожен намагався писати про все, що захоче. А також спитали про зламні 2014 та 2022 роки, коли все кардинально змінилося. 

«Східний проєкт»

Про історію становлення «Східного проєкту» нам розповів Андрій Євченко, який започаткував його та інші газети. Наприклад, найпершу незалежну газету — «Молодіжна панорама». 

З чого все починалося та як змінювалося

— У Краматорську був свій період «відлиги» — це ті буремні бандитські 90-ті роки, коли з’явилися політичні та економічні умови для появи незалежної преси. Це сталося по всій Україні, в тому числі і в нашому місті, бо тут було багато людей з освітою, інтелігенції, інженерів, що потребували цікавого та аналітичного матеріалу, тому що вже втомилися від суцільної пропаганди. В нас завжди був дуже розумний читач, який потребував, щоб його поважали та надавали незалежну інформацію. 

При місцевій або центральній владі бути незалежними неможливо

У відповідь ми створили «Молодіжну панораму». Почали працювати з мінімумом людей: нас було всього четверо. Розмістилися у кімнаті при комітеті молоді у виконавчому комітеті, що на той момент було чимось революційним та унікальним — незалежна газета і при владі! Ми писали про все, що цікавило містян: про культуру, спорт, економіку, звісно, про політику. Розрослися до 8000 екземплярів, які розповсюджували по кіосках. Перший час ніхто у справи газети не ліз та не вказував, про що писати, ми могли вільно обирати теми матеріалів та підхід до роботи, що було одночасно і наївно, і чесно. Але це тривало недовго, ми зрозуміли, що при місцевій або центральній владі бути незалежними неможливо. Я тоді собі пообіцяв, що більше ніколи в такому форматі співпрацювати з державою не буду.

«Ми закуповували папір для друку газет — вагонами»

— Після «Молодіжної панорами» з’явилися «Технополіс», ще пізніше — «Східний проєкт», які вже були більш серйозними. Вони мали повноцінну редакцію та швидко розросталися. Саме тоді почала закінчуватися відлига, і влада ставала владою, такою, як вона є. Тобто переставала рахуватися зі свободою особистості та висловлювань, почала тиснути. А поява «Партії регіонів», яка була сумішшю радянщини та бандитизму, явно не йшла на користь. Взагалі вся влада в Україні була доволі важкою й недемократичною, але «Партія регіонів» здавалася мені найбільш темною зі всіх. Ми старалися до кінця бути незалежними, чому допомагала, наприклад, та ж «Помаранчева революція», яка створювала вектор свободи. 

Пам’ятаю, як ми розповсюджували «Технополіс»: їздили на велосипедах, просили бабусь у кіосках взяти хоча б 3-4 екземпляри газети, просто безкоштовно, щоб подивитися, чи буде цікаво читачеві. А вони не хотіли брати ні в яку, казали: «Їдьте звідси, нічого не візьмемо». Але через 2-3 тижні ті, хто взяв газети, дзвонили і просили привезти ще, але вже більше, бо люди брали. А ще через 2-3 роки ми в прямому сенсі слова закуповували папір для друку газет вагонами, настільки виріс тираж та попит.

Розповсюджували «Технополіс» на велосипедах

Фінансувалися незалежні ЗМІ з двох джерел: продажу паперових екземплярів та реклами. Наприклад, «Технополіс» мав близько 40% рекламного ринку. Звісно, ми жили своїми грошима, оскільки це одна з основних умов існування незалежного медіа: фінансуватися самостійно, що забезпечує свободу думки. Зараз у незалежних медіа ключові джерела фінансування — це гранти та спонсори, і я помічаю, наскільки їм зараз складно. Багато хто переходить на платні версії, наприклад, нещодавно «Українська правда» закрила частину матеріалів для вільного доступу. 

На жаль, ми тоді не займалися цифровізацією архівів, тому екземплярів «Молодіжної панорами» не збереглося. Я більше думав та цікавився тим, що буде завтра, мені здавалося, що майбутнє важливіше за минуле. Хоча газети — це справжній літопис життя міста.

«Влада вважає, що їй краще знати, про що має писати журналіст»

— Наша держава досі лишається нереформованою. Вона все ще ділить суспільство на дві частини: де є влада, а є бідний народ. Ця несправедлива, шаблонізована конструкція лишається тому, що не відбувається ключових реформ у політичних та економічних інститутах. Саме тому в пресі поступово перестала мати силу відлига, зникла динаміка, а разом із ними й рівень впливу, і читацький інтерес до ЗМІ, оскільки читач відчуває, коли зникає чесність, гострота, свобода. Все це відбувалося не тільки в Краматорську, а й по всій Україні. В кожному місті були свої місцеві олігархи, які хотіли домінувати та не хотіли чути критику. Окрім того, була ще й міська влада, яка хотіла контролювати думку містян. Все це дуже впливало на діяльність редакцій. Наприклад, мені дзвонив начальник міліції й питав: «А тобі що, більше ні про що писати?» Тобто він вважав, що він краще знає, про що треба говорити журналістам, що має право вказувати та питати: «А чого ти про це пишеш?» Також пам’ятаю, як мене обматюкав Георгій Скудар, президент «Новокраматорського машинобудівного заводу» просто за те, що ми його процитували після якогось зібрання директорів.

А ще пам’ятаю, як ми перед «Помаранчевою революцією» у 2004 році дали на всю шпальту інтерв’ю з дружиною Віктора Ющенка — Катериною Ющенко. Нам його замовила рекламна агенція, ми надрукували. Звісно, що Ющенко в цьому інтерв’ю був показаний в позитивному ключі, що він сім’янин, шо в нього хороша дружина і так далі. Здавалося, що ми такого зробили? Але після цього мені подзвонив мер і каже: «Андрій, ну що ти твориш?» і поклав трубку. От це був наїзд чи ні? Виходить, що ми мали відмовитися від публікації цього матеріалу.

Після деокупації газета перейшла до краматорського олігарха

У 2014 році, коли Краматорськ окупували, був дуже сильний удар по «Східному проєкту». Частина редакції лишилася і співпрацювала з окупаційною владою. Тобто писала про те, що відбувається в місті, брала інтерв’ю з одним з так званих «мерів» Краматорська. Це було занадто, і звісно, що це дуже сильно вдарило по репутації газети. А після деокупації газета перейшла до краматорського олігарха, який був в місті на той момент. По факту «Східний проєкт» став таким, як «Краматорська правда». 

Суспільство потребує незалежної преси, свободи, самовираження. Але поки в нас така нереформована, несучасна, недемократична держава, це дуже складно. Справа навіть не в корупції, а в самій державі й в тому, як вона працює.

«Ми розуміли, що якщо газета буде “чиєюсь”, то вона втратить привабливість для читача»

Додатковий коментар про газету «Східний проєкт» дав директор Kramatorsk Post Дмитро Лук’яненко, який свого часу працював в цій газеті, та навіть застав ті часи, коли видання перестало бути незалежним:

— Ніхто спочатку заснування нам не забороняв писати про все, що хочемо. Так, місцева влада топала ногами й казала, що поскаржиться на нас «хазяєвам», але нічого не відбувалося, і ми продовжували роботу. Ми розуміли, що якщо газета буде «чиєюсь», то вона втратить привабливість для читача, і влада теж це розуміла. Заказуху ми ніколи не робили, не працювали із замовленнями і якщо був якийсь конфлікт, то висвітлювали обидві сторони, завжди трималися журналістських стандартів.

Я звільнився з «Східного проєкту» 1 березня 2014, безпосередньо перед окупацією Краматорська. А повернувся назад вже після деокупації міста, у серпні 2014, і пропрацював рік.

Тоді, після відновлення роботи, «Східний проєкт» викупив депутат та бізнесмен Максим Єфімов. І стало поступово неможливо працювати, бо ми відчували себе рабами. Коли остаточно зрозумів, що у власності назалежною ця газета не буде, я пішов звідти. Андрій Євченко цей період вже не застав, звільнився до того. І разом із ним в кінці 2015 року ми почали працювати над створенням Kramatorsk Post.

«Технополіс»

Про «Технополіс» нам розповів її керівник Олег Кубар, який досі випускає друковану версію. 

«Коли з’явився Технополіс” — це було, як вибух»

— У 90-х роках я жив у Лимані й працював учителем у школі. Коли вперше з’явився «Технополіс» — це було, як вибух, оскільки тоді в Лимані незалежна преса ніяк не була представлена. Я купував газету та читав, а потім в газеті оголосили конкурс на пошук журналістів, я відправив свій фейлетон і пройшов відбір, став кореспондентом. 

В «Технополісі» друкували статті, які були цікаві людям, а не як в радянських газетах про надої молока, врожай картоплі та те, що ми будуємо комунізм. Там не було штампів та пропаганди, люди могли передати свої думки, почуття, розповісти про проблеми та те, що турбує. Особисто писав про Лиман, оскільки там жив, а також фейлетони, гумор, складав кросворди. Іноді брався за теми, які були мені цікаві. Але тоді вважав себе більше письменником, ніж журналістом. 

Директором та головним редактором газети я став орієнтовно у 2010 році. До цього я вже встиг і в інших газетах пропрацювати, набув досвіду, тому приніс у «Технополіс» нові методики роботи та разом із командою вивів його із занепаду, в якому він перебував на той момент. Ми заробляли та трималися на продажі друкованого тиражу та рекламі — в нас тираж був більше 10 тисяч екземплярів на тиждень. Також паралельно я заснував газету «Четверг», де були тільки реклама та оголошення, щоб збільшити дохід. Потім з’явилась третя газета «Технополіс ТВ», де розміщувалась телевізійна програма, яка продавалась окремо, або з «Технополісом» чи «Четвергом».

Ми писали про все, в тому числі й гострі матеріали, провели кілька розслідувань, за одне з них отримали навіть нагороду на всеукраїнському рівні. 

 

«До нас прийшли та сказали, що тепер ми маємо віддавати газету на цензуру»

— 2014 рік ми пережили достатньо нормально. Тоді всі газети позакривалися, а ми лишилися в місті, й нас доволі довго не чіпали. Але потім до нас прийшов представник окупаційної влади і сказав, що тепер ми маємо віддавати всі випуски на цензуру. До цього візиту ми писали про події в місті, випускали газету, але писали обережно, тобто, наприклад, не називали бандитів – бандитами. Але завжди відчували, що ходимо по лезу ножа. 

Коли «бабаї» вже висунули вимогу про цензуру, ми перестали випускати газету взагалі. До того ж нам в редакцію, прямо в мій кабінет влучив снаряд, а наша дизайнерка попала під обстріл у Старому місті, й ми вирішили виїхати. Ми тоді поїхали в Бердянськ та перечекали там, а потім сталася деокупація, і повернулися в Краматорськ і продовжили роботу.

«Зараз “Технополіс” — єдина газета Донеччини, яку можна передплатити»

Після 2022 року все стало дуже складно. Ми залишилися єдиним виданням у Донецькій області, яке можна передплатити. Коли ще не було активних бойових дій у Костянтинівці, у нас зростала кількість передплатників. Зараз зростання кількості читачів немає, але передплата досі існує. Тому ми й досі платимо «Укрпошті» за внесення нас до каталогу, щоб бути у списку видань, які можна передплатити.

Життя триває, попри війну, у кожного ще й своє — окреме. Читачі подають і зараз у газету оголошення. Це люди з Краматорська та Слов’янська, які хочуть щось продати, хочуть з кимось познайомитися, а також військові та цивільні, які втратили ті чи інші документи. Одна жінка з Покровська продавала трилітрові банки. А буквально нещодавно нам писав чоловік, який шукав пульт у Краматорську від свого відеомагнітофону. У нього лишилася одна забава — це дивитися цей відеомагнітофон, а пульт зламався. В результаті його пошуки закінчилися тим, що хтось йому свій відеомагнітофон подарував. 

Також дають оголошення релоковані підприємства про робочі місця та запрошують на нове місце, куди вони переїхали. Дають оголошення різні установи — ОСББ та інші.

Ми залишилися єдиним виданням у Донецькій області, яке можна передплатити

Зараз газета продається у всіх відділеннях «Укрпошти» по Донецькій області, на підконтрольних територіях. Ми друкуємось у Вінниці, то у нас чималий логістичний шлях, а з травня він став ще складніше, оскільки «Укрпошта» перенесла свій сортувальний центр з Краматорська у Дніпро. Звісно, якби в нас була якась конкуренція, ми б її не витримали з такою логістикою.

Люди і зараз передплачують «Технополіс» на пів року, на рік, бо це для багатьох читачів вже як звичка, це історія про стабільність, про завтрашній день. Мені навіть телефонував якось читач, та питав, а коли вийде новий номер, бо минулий він вже два рази перечитав. І це не дивно, адже в нас була дуже потужна спільнота читачів — така собі своєрідна «секта», куди кожен міг звернутися, знаючи, що його вислухають, а про його проблему напишуть. 

«Привіт» та «Новини Краматорська»

На всі питання про заснування, життя та сучасну діяльність нам відповідав керівник та засновник цих газет — Олександр Толстогузов. 

— Я почав працювати з 1995 року в газеті «Технополіс» під керівництво Андрія Євченко, а потім і у «Східному проєкті». І коли я там працював, то мені прийшла ідея створити газету безкоштовних оголошень. Так у 1997 році з’явилась газета «Привіт», яку я випускав самостійно. Потім до газети «Привіт» я створив додаток — газету «Новини Краматорська». 

Раніше у нас був хороший тираж, який доходив до 25 тисяч екземплярів на тиждень, а на сайті було по 100-120 тисяч переглядів на добу. Нам відправляли дуже багато оголошень, ми були лідерами у своїй ніші, активно розвивалися та розросталися. 

«2-3 випуски були випущені в захист Гіркіна під дулом автомату»

— У 2014 році було дуже складно, оскільки я тоді вже був депутатом у міській раді, і бойовики почали мене шукати, тому я швидко таємними шляхами виїхав з міста. Підозрюю, що мене, як і інших відомих людей, хотіли розстріляти, бо ми були патріотами України. Потім мені дзвонили співробітники та казали, що нашу редакцію захопили бойовики, і вона тепер під їх контролем.

Я радився зі співробітниками СБУ, що робити, хотів всіх своїх колег вивозити, але вони сказали, що не треба поспішати, тому таким чином вийшло 2-3 номери під керівництвом окупаційної влади та в її підтримку. Звісно, це все було задокументовано та передано в СБУ, щоб вони знали, в яких умовах та чому це вийшло й не було потім проблем після деокупації. Співробітники буквально під дулами автоматів випускали ці газети, де було написано про Гіркіна, тому на це не можна було вплинути. Електронна версія не випускала таких новин, оскільки всі паролі та доступи були в мене.

«Співпраця з владою негативно впливає на репутацію»

— Що стосується зламного 2022 року, то, звісно, все змінилося. Друкована версія перестала виходити у 2021 році, а онлайн-видання після 2022 ледь існує: я підтримую його за власні гроші та сам ставлю новини, щоб сайт був на плаву, в надії, що ми всі повернемось в Краматорськ і продовжимо роботу. Гранти я ніякі не брав, бо не було можливості повноцінно займатись сайтом. 

Я не хочу закривати сайт повністю, бо крім надії на повернення, також бачу, наскільки важливою є незалежна преса. Бо маю негативний досвід: колись я з газетою «Привіт» попав у фінансову залежність від депутата Максима Єфімова, який тоді платив гроші за рекламу і почав диктувати свої умови, в результаті довелося відстоювати свої інтереси та посваритися і з ним, і з мером Олександром Гончаренко. Звісно, це негативно вплинуло на репутацію. 

«ОбщеЖитие»

Головний редактор та засновник газети та сайту «ОбщеЖитие» — Віталій Виголов розповів про своє видання. 

«Ми не витримали конкуренції, яка була відверто брудною»

— Я спочатку писав для «Краматорської правди» та для інших газет, а коли з’явився «Технополіс», то пішов до них. Потім був «Східний проєкт», де я також був журналістом. Але згодом мені захотілося розвитку, я почав співпрацювати з Олександром Толстогузовим та його газетою «Новини Краматорська», але стався зламний момент і мене звільнили, я залишився без роботи і почав думати, що робити. 

Я був знайомий з Валерієм Карпенко, який був власником готелю «Краматорськ» і пішов до нього, сказав: «Валерій Іванович, давайте щось робити», і він дав гроші, щоб ми запустилися. В результаті я відкрив у 2008 році свою газету. Хотілося чогось нового, революційного, щоб відрізнялося від інших видань в місті, так і з’явилося 

Мене досі питають, чому я не перейменувався на «Гуртожиток», але я відповідаю, що тут більше сенсу в цьому слові, бо воно означає — спільне життя. Ми публікували і вірші, і якісь чуттєві матеріали, організовували свого роду газетний чат та багато іншого.

На жаль, ця газета проіснувала два з половиною роки, а потім все стало складно, ми не витримали конкуренції. А конкуренція була дуже сильною, навіть брудною, оскільки розповсюджувачі не хотіли брати нашу газету, до того ж, як ми дізналися потім, наші конкуренти доплачували цим розповсюджувачам, щоб вони не брали наші екземпляри. 

Невдовзі газету довелося закрити й залишити тільки сайт. Він був зроблений буквально за пів року до закриття друкованого видання. З того моменту я на повній самоті займаюсь цим сайтом, наповнюю його новинами. Дохід в мене раніше був за рахунок розміщення реклами на цьому сайті, так і тримався.

«Зараз живу на Львівщині та роблю вигляд, що веду сайт та пишу новини»

У 2014 році стався перший удар, як і для інших газет. Бойовики тоді поселилися в редакції того ж «Східного проєкту», носили їм всім свої накази, про що писати, тисли. До мене в редакцію теж прийшли , але я відмовився від співпраці. А потім на одному з сепаратистських мітингів хтось з них публічно назвав моє ім’я та прізвище і сказав, що я відмовляюся від співпраці і треба мене поставити на місце. Наступного дня буквально з ноги відкриваються двері в мій кабінет, до мене вривається якесь сепарське чмо у розтягнутих штанях, тиче пістолета в зуби та кричить «Ты понял, что ты должен печатать или нет? Даем тебе сутки, чтобы тебя и твоей семьи тут не было». Тому ми одразу зібралися та виїхали з Краматорська в Київ, де я провів дев’ять місяців.

Я сплачую за домен та хостінг, але відчуваю, що «ОбщеЖитию» скоро кінець

Потім ми повернулися в місто, я знову активно зайнявся сайтом, в мене почали зростати доходи з реклами, та я вже настільки впевнено себе почував, що був готовий взяти собі помічника. А у 2022 році все це різко обірвалося, я виїхав на Львівщину та роблю тут вигляд, що веду сайт та пишу новини, але це фікція, оскільки я дуже далеко від Краматорська. Я досі сплачую за домен та хостінг, але відчуваю, що «ОбщеЖитию» скоро прийде кінець. 

Мені не звикати до труднощів, бо я 26 разів був під судом за свої матеріали, бо вони когось чипляли та провокували. Але з них я програв тільки один процес. Мені здається, що я рекордсмен по Краматорську в цьому плані. Але скільки на це все було витрачено нервів та грошей… Я відчуваю, що втомився від всього, бо я стільки разів починав спочатку і це складно.

Джерело

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі