«Ну які діти під час війни?» - або чому ми вирішили стати батьками у 40 років

Відверто про те, як це — бути батьком немовляти під час служби у ЗСУ, чому вік — не вирок для батьківства та про любов, що не має чекати кращих часів

Нещодавно друг у мене спитав, чому ми з Юлею вирішили завести дитину? Це питання застало мене зненацька і так здивувало, що я десь пів хвилини думав, як на нього відповісти. Мені здавалося, що це такі очевидні речі, для яких не потрібно шукати причини і мотивацію.

Та якщо поглянути з боку, то дійсно, це рішення має кілька «але».

Перше і головне «але» – це війна. Невизначеність і тотальна небезпека, особливо якщо хтось з батьків – військовослужбовець. Ну які діти під час війни, ви що?

Друге «але» – це вік. Нам з Юлею по 40 років і, мабуть, багато хто вважає, що ми вже «застарі» для таких речей.

Одразу скажу, що питання з віком нас взагалі майже не бентежило, бо ми з дружиною почуваємо (та і виглядаємо, хе-хе) набагато молодше. Тому перейдемо до питання з війною.

Краматорськ зараз як ніхто показує, що життя триває попри війну

Ми не знаємо, скільки вона триватиме. Скоріше за все,  ще багато років. А через 5-10 років вже точно не буде йти мови про те, щоб заводити дітей – вік вже буде даватися взнаки, хоч як добре ми би не виглядали.

Так, we розуміли, що з огляду на мою теперішню професію, з огляду на те, що війна продовжується, з огляду на те, що ми живемо у прифронтовому місті, можуть трапитися погані речі. Але можуть і не трапитися – ми цього не знаємо.

Останні чотири роки, здається, навчили нас, що треба і можна продовжувати жити попри жахливі обставини навколо. Мені здається, Краматорськ зараз як ніхто показує, що життя триває попри війну.

Мені здавалося, що це такі очевидні речі, для яких не потрібно шукати причини і мотивацію. Ми хотіли масштабувати нашу любов, дати їй фізичне втілення

Для нас з Юлею народження дитини було логічним продовженням наших стосунків. Ми хотіли турбуватися про когось ще, окрім одне одного. Любов має розвиватися, і діти – це наступний етап після «букетно-цукеркового» періоду і «медового місяця» (але букети, цукерки і мед не мають закінчуватись, навіть коли народжуються діти!). Ми хотіли розширити, масштабувати нашу любов, дати їй фізичне втілення, зробити навколо себе ще більше радості і ніжності.

Забігаючи наперед, скажу, що народження дитини – це не тільки про радість, і не тільки про відповідальність. Це ще й велике випробування для стосунків, тому що на вас чекають недоспані ночі, втома, вередування дитини, коли ти не розумієш причин її плачу (адже памперс сухий і немовля нагодоване, що може бути не так?).

Це все дуже виснажує. Плюс залишається дуже мало часу на вас двох, бо тепер треба приділяти час дитині. Але якщо стосунки дійсно міцні – народження дитини зробить їх ще міцнішими.

Мені здається, ми з Юлею це випробування проходимо добре, бо попри недоспані ночі і втому, нам весело і ніжно. Коли маю змогу (з огляду на службу), то намагаюсь дати дружині час для себе і відпочинку – сиджу або гуляю з дитиною, щоб Юля могла сходити на манікюр чи просто поспати. А дружина намагається не будити мене вночі, щоб я міг потім більш-менш виспаним піти на службу. Така взаємопідтримка рятує.

І ще один наш сімейний секрет – відвертість. Ми чесно говоримо одне одному про свої невдоволення, якщо вони є. Іноді це не дуже приємні розмови, але вони дозволяють не накопичувати у собі негатив, і призводять до змін: якщо ти любиш людину, ти її чуєш. І дієш.

І я, і Юля вже мали досвід народження дитини. Це було 14-16 років тому, і вже багато чого забулося з того часу. Я постійно порівнюю свій теперішній досвід батьківства зі своєю старшою донькою. Згадую, чи я так само мало спав, чи дитина так само часто вередувала? І, чесно кажучи, не можу згадати.

Народження дитини — це не тільки про радість. Це велике випробування для стосунків. Але якщо вони дійсно міцні — дитина зробить їх ще міцнішими

Перше, що згадую, це почуття неосяжної ніжності і спокою, яке мене накривало, коли брав свою доньку на руки, або коли вона спала у мене на животі, поки я читав книжку. Як я радів, коли вона посміхалася, казала перші звуки і робила перші кроки.

Я думаю, що теперішні труднощі, пов'язані з недосипом і дитячими капризами, також згодом забудуться. І єдине, що я буду потім згадувати – як мені було радісно, коли моя донька посміхається.

Джерело

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі