“З очима дитини та із серцем лева”: у Краматорську на Алеї Героїв попрощалися із захисником Владиславом Яснопольським
На фронті він понад усе боявся не вивезти хлопців з-під обстрілів
“З очима дитини та із серцем лева”, — саме таким рідні та побратими згадують Владислава Яснопольського, якого поховали 1 липня на краматорській Алеї Героїв.
Він народився у Краматорську. В дитинстві був жвавим і артистичним хлопчиком. У школі № 18 ніс прапор на лінійках, на святах завжди виходив першим. Його мама Ірина згадує, як одного разу він утік у парк із другом, хоча вона не дозволяла. Його довго шукали. Коли Влад повернувся й побачив мамині сльози, він обійняв її й сказав: "Вір мені, я більше ніколи так не зроблю. Я тебе ніколи не залишу". І справді більше так не вчиняв.
Він ріс добрим і самостійним. Захоплювався пауерліфтингом, займав призові місця. Вступив до коледжу, а потім — до інституту.
"У КВК виступав, коли навчався у технікумі. Розповідав мені, як вони готувалися. Він завжди гуморив, завжди любив жарти. У нього все — жарт-забавочка. У разі чого будь-яку сварку міг перевести в гумор. За хвилину всі мирились, усі сміялися", — згадує брат Олександр.
Влад міг би жити мирним життям, але обрав шлях захисника. Ще до повномасштабного вторгнення підписав контракт і став до лав Десантно-штурмових військ.
"Я думала, що він вибере інститут, — згадує мама. — А він сказав: “Мамо, Батьківщину ж комусь треба захищати".
Він служив у розвідці, в роті снайперів. Був водієм, пілотом, оператором дрона, і водночас — тим, на кого завжди можна покластися.
Його брат Олександр пригадує: "Він самоучка. Сам вивчився керувати дроном, сам пройшов онлайн-курси, сам став оператором штурмового дрона. І ще інших навчав. Був у Тернах, у Рубіжному, Сіверськодонецьку, Сватовому, у Харківській операції, в Шервудському лісі, Білогорівці, Лимані…"
За свою відвагу, виявлену в боях за Сіверськодонецьк, Владислав був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня.
Влад мав велике серце. Його любили не лише люди, а й тварини.
"До нього бігли всі, — каже мама. — Присилав фото з котенятами й писав: “Мамо, що ви починаєте?” — щоб я усміхнулася".
Був у нього вдома рудий кіт, ще один жив на бункері, і великий чорний, схожий на мейн-куна.
"Він їх усіх рятував і привозив", — говорить брат.
Побратими пам’ятають його як людину, яка ніколи не залишала своїх. Один з них, Денис, згадує: "Я вже служив, а він прийшов разом із нашим колишнім командиром. Він завжди був веселим, завжди відгукувався на допомогу. Його сміх досі стоїть у вухах. Ми втратили дуже добру людину, дуже доброго друга. Царство йому небесне".
І ще з Владом пов’язаний один веселий спогад Дениса: "Ми якось їхали лісом — одна пряма дорога. А я йому жартома питаю: “Братан, куди нам — направо чи наліво?” Він задумався, а потім каже: “Прямо”. Ну, звісно, прямо — там же одна дорога! Посміялися тоді".
Навіть коли були в оточенні під Рубіжним, навіть коли пили воду з калюж, Влад усе одно шукав хоч якийсь зв’язок, щоб надіслати мамі “серденько”. І для неї цього було досить: значить, живий.
24 червня 2025 року Влад загинув. Разом із ним — двоє молодих хлопців, 21 і 23 років. Машину, в якій вони їхали, вразив російський дрон.
Мама згадує: "Я якось спитала: тобі не страшно? А він сказав: “Мені єдине страшно — не вивезти пацанів".
Владислав Яснопольський дуже мріяв про перемогу. Хотів після війни відкрити власну справу з автомобілями, мріяв стати офіцером і продовжити службу.
Фото: Дмитро Глушко/Kramatorsk Post
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.