Оповідання письменника і воїна Павла Вишебаби з Краматорська включили у шкільну програму
Рейтинг користувача: 3 / 5
Оповідання «Марсіани», яке написав письменник та військовий з Краматорська Павло Вишебаба, увійшло до навчальної програми 7 класу з української літератури.
Про це сам Павло написав на своїй сторінці у Facebook.
Оповідання входить в книгу письменника «Тільки не пиши мені про війну». Воно було написано на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Також твір він зачитував на своїй сторінці в YouTube. Послухати його можна за посиланням.
Твір увійшов до модельної навчальної програми з української літератури для 7 класів за редакцією Олександра Заболотнього, Ольги Слоньовської й Іванни Ярмульської. Переглянути програму можна тут. Вивчати цей твір будуть ті заклади освіти, колективи яких оберуть програму відповідних авторів.
Павло Вишебаба поділився зі своїми підписниками історією, яка сталася під час читань “Марсін”в Ужгороді.
“Перший командир моєї бригади, полковник Юрій Беляков, вийшов на сцену з мокрими очима й сказав у мікрофон: “Все так і було”. Сподіваюся, підлітки також зможуть це відчути”, – написав автор.
У тексті йде мова про реальні події, які сталися з Павлом і його бригадою на Донеччині: тоді військові вирішили переночувати в порожньому дитячому садочку, де ще вранці навчалися діти.
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
Коментарі
Ми з бригадою просувались моєю рідною Донеччиною у бік передової, на підкріплення нашим бійцям, які вже тримали оборону. Хлопці з різних куточків України вперше бачили терикони і знімали їх на телефон.
— Кохана, дивись, ми висадились на Марсі, будемо колонізувати. Це ідеальна планета, бо тут немає росіян, — коментував один з них свою зйомку для дружини під гигикання інших. Помаранчево-руді насипи дійсно нагадували марсіанські пейзажі.
Сонце вже було на рівні териконів, а це означало, що нам потрібно терміново шукати нічліг. Навколо — поля і дороги з голими деревами по боках. Жодного натяку на ліс чи посадку, де можна непомітно для ворожих дронів розбити намети.
Офіцери прийняли рішення перечекати ніч у найближчому населеному пункті, а на світанку рушити далі.
Заїжджаємо у село: у частини будинків вибиті вибуховою хвилею вікна, у інших — проломлені дахи, біля третіх — літні люди саджають город, ладнають теплиці. Дізнаємось у них, що абсолютна більшість мешканців вже евакуювалась.
Заходити до людей у тимчасово покинуті хати — навіть думки не виникає, шукаємо щось інше. Частина наших розселяється у крихітній амбулаторії, нам же залишається єдиний варіант — дитячий садочок.
На дверях знаходимо записку українською, наче написану саме для нас: "Всі працівники садочку евакуювались, але ми віримо, що повернемось. Якщо вам потрібно переночувати, будь ласка, не ламайте двері, ключі заховані там-то. Вода вмикається там-то(потім перекрийте)".
Відчиняємо ключем двері та заходимо усередину. Там молочний запах, маленькі стільчики, м'які іграшки, манежі та крихітні ліжка з білими простирадлами. Наче діти були тут ще зранку.
Ми з нашим камуфляжним одягом і брудними берцями, з нашою зброєю і неголеними обличчями виглядаємо тут як прибульці з іншої планети. Тепер вже ми почуваємось марсіанами, які прибули на затишну Землю.
Заходжу в актову залу, де стоїть фортепіано, на стінах штучні квіти, рожеві стрічки та дитячі малюнки. Харків'янин Ромчик сидить серед всього цього на стільчику і взявся руками за голову:
— Хлопці, вас не накриває? Мене накриває! Цього всього не має бути. Тут мають бавитись діти, а не ми — ходити з автоматами. Ми зараз тут все зіпсуємо.
У всіх подібні до Роми відчуття і ми як не хотіли повечеряти і лягти спати, приймаємось до справи. Насамперед всі знімають взуття. Знаходимо пилосос і ганчірки для підлоги та прибираємо те, що ми вже встигли натоптати. Скручуємо килими, складаємо в бік іграшки та білизну, щоб раптом нічого не вимазати.
У пам'яті назавжди відбивається така картина. Я зробив свою частину роботи і граю хлопцям на фортепіано випадковий саундтрек до цього сюрреалістичного дійства. Під музику кипить робота — хтось складає пилосос, хтось замітає, хтось несе тазик з ганчіркою, інший підбирає на підвіконня штори, ще один скручує килими. Фінальний акорд — і ми розкладаємо спальники під намальованим вогнищем тата Карло.
Ці стіни, що звикли до тихого дитячого посапування, невдовзі починають аж здригатись від чоловічого храпу всіх можливих тональностей.
Пам'ятаю, що перш ніж провалився у сон, подумалось, що за цим намальованим вогнищем на стіні можуть бути двері в один з варіантів мультивсесвіту, в якому на цій підлозі не сплять військові з автоматами під головою, а вчать черговий танок діти, готуючись до "Свята весни".
Ми не встигли залишити записку-відповідь й пошкодували. Але якби змогли, написали б таке: "Дорогі діти, до вас прилітали марсіани. Вибачте, що з необачності зламали одне підвіконня, серед наших марсіанських інструментів не було таких, щоб полагодити. Все інше прибрали, як для своїх дітей. Якщо ви читаєте це, значить на Землі закінчилась війна і ми повернулись на Марс. Мріємо залетіти до вас в гості на концерт в актовій залі, так що готуйтесь добре!".