Модель Анастасія Шестопал втратила ногу, внаслідок обстрілу вокзалу в Краматорську: відновлення та новий шлях до успіху

Анастасії Шестопал — двадцять один рік, а в дев'ятнадцять вона втратила ногу, потрапивши під обстріл вокзалу в Краматорську 8 квітня 2022 року. Тоді життя юної дівчини розкололося на "до" і "після": їй поставили протез, тож довелося пройти довгу реабілітацію за кордоном, навчитися заново ходити та сприймати себе в новому тілі.

Втім, травма Настю не зламала. Навпаки: вона стала прикладом неймовірної стійкості, внутрішньої сили, оптимізму та життєлюбства для багатьох людей — як з інвалідністю, так і без неї. Дівчина продовжує активне життя: подорожує, вчиться мов та водіння, займається спортом, а також стрімко будує модельну кар'єру.

Про інклюзивність, видимість інвалідності в українському медійному просторі та моделінг Анастасії Шестопал — в її інтерв'ю для Суспільне Культура.

Про моделінг

Насте, останні кілька років ти активно займаєшся моделінгом, тому пропоную почати розмову з цієї теми. Як давно у твоєму житті з'явився моделінг? З чого все почалося?

Колись я не думала, що зможу цим займатися професійно — але мене змінила травма. Раніше я мала лише кілька творчих зйомок для себе в рідному місті, а після неї захотіла побачити себе в новому тілі.

Вже в Німеччині мені написала фотографиня-українка, яка жила неподалік, з пропозицією познімати мене. Тоді я ще не мала протеза і вперше після втрати ноги вдягнула сукню, тому це було морально трохи складно, але цікаво.

Після цього мені почало надходити більше пропозицій — зокрема, від Playboy. Кожна зйомка була своєрідною терапією, у кожній я пізнавала себе в новому образі. Більшість фотосесій були досить комфортні, тож цей процес приваблював мене дедалі більше.

В принципі, я завжди любила камеру. Саме моделінг ніколи не розглядала, у мене в голові був якийсь бар'єр, нібито я надто низька — тому й не пробувала розвиватися в цьому напрямі. Але хотіла вести свій блог та планувала вступати на акторський факультет.

Але на акторку ти все ж не вступила. Чому?

Я складала творчий конкурс, але згодом передумала: більше зацікавилася психологією. Але біологію я не складала, тому обрала щось суміжне — так і опинилася на соціальній педагогіці.

Раніше ти боялася пробувати себе в цій сфері через зріст — 161 сантиметр. Але зараз замовники не сприймають як перешкоду ні це, ні твою травму. А наскільки впевнено й розкуто ти сама зараз почуваєшся перед камерою?

Зараз я повністю впевнено почуваюся в кадрі. Розумію, що класична подіумна робота для мене закрита, хоча, наприклад, у моєму агентстві дівчатка дефілювали навіть на колісних кріслах: багато відомих брендів у Європі зараз влаштовують такі інклюзивні покази. Тому я не відкидаю можливості, що і в мене колись може бути такий досвід — хоч мені й більше подобається фотографуватися.

Одна з твоїх найвагоміших зйомок — для глянцевого журналу Vogue. Розкажи про цей досвід та свої враження від нього.

Для участі в цьому проєкті я вперше після травми приїхала з Німеччини в Україну. Не знала деталей, який у мене буде образ — просто поїхала. Хоч це й одна з найсерйозніших та найвідповідальніших зйомок для мене, все пройшло класно. Була чудова команда, мені легко вдавалося, я отримала компліменти. Я також була в захваті від результату. Світлини вийшли досить відвертими: навіть з ногою я, можливо, не наважилася б так виглядати — а з протезом почала більше себе приймати.

Саме після Vogue я знайшла своє агентство Zebedee Talent, найпопулярніше в інклюзивному напрямі. Я довго вагалася, перш ніж надіслати їм своє портфоліо — але, на моє здивування, вони відразу погодилися співпрацювати.

Яким був твій перший проєкт за контрактом із Zebedee Talent?

Це була зйомка в Римі для аутлету з вінтажними сумками та прикрасами. Власниця цього магазину (теж українка, до речі) довго не могла знайти модель, яка б відображала потрібні сенси. Тому було дуже приємно, що вона запропонувала саме мені.

Зараз ми із Zebedee робимо багато реклами: нещодавно в мене, наприклад, була зйомка для одного відомого бренду кави.

Я потроху проходжу кастинги, які надсилає агентство, але також пробую сама знаходити можливості. Так мені вдалося знятися для бренду косметики Poshe у Барселоні — я сама написала їм на пошту. Взагалі інтенсивність моєї роботи дуже залежить від того, як я просуватиму свою медійність та впізнаваність.

Про видимість у медійному просторі та інклюзивність

Чи стикалася ти з дискримінацією або стереотипним сприйняттям у роботі через інвалідність?

Ніколи. Насправді зараз моя інвалідність вже не відіграє такого значення — як в українських реаліях, так і в Європі. Десь я підходжу, а десь ні — це нормально, так могло би бути навіть без протеза.

Одного разу після тривалої і виснажливої зйомки мені допомогли піднятися на третій поверх, бо ліфт не працював. Я не просила, але це було навіть приємно.

Знаєш, коли я вперше надягла шорти без протеза, мені здавалося, що на мене всі дивляться — але насправді ніхто не звертав на це увагу. Зараз мені вже байдуже, а єдине, як можуть відреагувати перехожі — це усміхнутися.

Думаю, це через те, що людям відчувається моя впевненість у собі. Навіть мої друзі не можуть сказати, що відчувають жалість до мене, бо я не поводжусь так, щоб мене треба було жаліти.

Чи є в тебе рольова модель — інша людина з інвалідністю, відома або й непублічна, яка тебе надихає зберігати стійкість, жити без упереджень та кордонів?

Думаю, найбільший взірець для мене — це я. Я дуже пишаюся своїми досягненнями: раніше я б і з двома ногами не зробила того, що вдалося з протезом! Я відкрила в собі дуже багато нового — і, гадаю, я молодець.

А на початку свого шляху я дуже надихалася американською моделлю Лорен Вассер. Вона заразилася стафілококом, і на тлі токсичного шоку в неї розвинулася гангрена — через це лікарі ампутували Лорен обидві ноги. Дівчині поставили золоті протези, які вона зробила своєю фішкою. Попри все, Вассер продовжила модельну кар'єру, знімалася для багатьох відомих видань. Коли я дізналася цю історію, то подумала: "Блін, якщо вона може так робити з двома протезами, то чому я ні?"

А як ти вважаєш, чи достатній рівень видимості людей з протезами в українському культурному просторі? У чому це проявляється?

У 2022-му, коли зі мною все це сталося, був взагалі недостатній: було дуже складно знайти схожі історії чи навіть подивитися, як може виглядати мій протез.

Зараз, на жаль, випадків інвалідності побільшало, тому й видимість зросла. Наприклад, можна згадати Superhumans, який поширює історії людей з протезами — і це дуже важливо.

Зазвичай люди нормально сприймають травми. Коли я вперше приїхала в Київ після втрати ноги, то хвилювалася про реакцію оточення, але нічого особливого не трапилося. Водночас у TikTok мені досі можуть написати, що "інвалідів треба ізолювати". Мені дивно, як за 2,5 роки війни в людей досі залишається таке мислення — адже ніхто не застрахований, що таке в Україні може статися з ним чи його близькими...

А як щодо інклюзивності в Україні? Чи помічаєш ти, як людина з протезом, певні незручності в інфраструктурі?

З травня 2022 року я живу в німецькому місті Ессен — і, на жаль, різниця з Україною дуже відчутна. Коли приїжджаю в Київ, то відразу помічаю це: мені складно банально спуститися в метро, бо там немає ліфтів. Я можу добиратися й так, але це буде дуже, нереально довго. Тому здебільшого їжджу на таксі — але ж не всі люди з інвалідністю можуть собі це дозволити.

Мені дуже подобається YouTube-шоу на тему інклюзивності, яке нещодавно запустив Сашко Терен — "Відвал ніг". У ньому він подорожує містами України й показує, з якими незручностями там може зіткнутися людина з інвалідністю. Коли я дивлюся ці відео, то розумію, що в нас в цьому напрямі ще роботи й роботи! Якщо навіть у Києві, на Майдані, немає нормальних пандусів — то що вже казати про моє маленьке місто в Донецькій області?

Натомість у Німеччині все обладнано так, щоб людина з інвалідністю почувалася якомога вільніше. Я вже рік живу тут одна й не потребую допомоги в побутових справах, тоді як в Україні мені складно просто самотужки сходити в магазин.

Якщо вже знайшла мова про Терена. Нещодавно телеканал СТБ оголосив, що він стане наступним героєм одного з найпопулярніших шоу країни — "Холостяк". Олександр Будько також людина з інвалідністю: на фронті втратив обидві ноги. Думки громадськості з цього приводу розділилися: багато хто вважає, що його обрали холостяком не попри інвалідність, а саме через неї. Тобто не від прагнення показати суспільству, що людина з травмою теж може жити активним життям і будувати стосунки, а заради спекуляції на чутливій темі й підвищенні рейтингів. А як ти сприймаєш це рішення телеканалу? Як би ти сприйняла таку пропозицію зі свого боку?

Наскільки я знаю, Сашко дійсно хоче знайти там кохання, а також унормувати інвалідність в очах громадськості. Він показує своїм прикладом, як після травми його життя змінилося навіть у кращий бік. Продовжує любити цей світ і сприймати його з гумором.

Терен — насамперед цікава особистість, а протез просто свідчить про те, що він крута людина, яка захищала свою країну. Негативно сприймати це можуть тільки дивні й необізнані люди, адже в кожного з нас є близькі або далекі знайомі, які отримали поранення на фронті чи фізично постраждали від війни.

Тому я вважаю, це досить класна ідея: за цим "Холостяком" дійсно спостерігатиме вся країна. Я в стосунках, тому мені складно це уявити, але якби запропонували — думаю, я б теж погодилася. Як і Сашко, я могла б донести глядачам багато сенсів.

Про спорт, блог та мрії

У Німеччині ти живеш одна. А де зараз твоя сім'я?

У нашому рідному місті Дружківка на Донеччині. Вони не хочуть виїжджати, і я, на жаль, не можу на це вплинути. У нас ще нормальнаситуація, якщо порівняти з постійними прильотами в Костянтинівці або Краматорську. Коли я в Україні, родичі приїжджають побачитися зі мною у Київ. Мені, звісно, хотілося б приїхати додому, але поки ні...

Ти сумуєш за Дружківкою?

Сумую, але вже менше. Протягом першого року, поки ще не адаптувалася, то дуже скучала за друзями та сім'єю. Зараз вже звикла. Та й переваг у поверненні додому я поки бачу менше, ніж недоліків. Я маю тут більше можливостей для нормального життя — тим паче, з протезом. Наприклад, в Україні зараз постійні вимкнення світла, а в мене електронний протез, який потрібно заряджати.

Поки мене навіть сирени тригерять. Взагалі в мене зараз підвищена тривожність за своє життя: ледь щось заболить, я вже йду до лікарів, бо не хочу померти.

У мене тут [у Німеччині — Ред.] є подруга з Дружківки, яка іноді їздить додому. Каже, що там все змінилося. Я б і сама хотіла побачити, але не знаю, якою буде моя реакція. Ще хотіла би приїхати на вокзал у Краматорську — закрити гештальт.

Минуло вже понад два роки від тієї страшної трагедії на краматорському вокзалі. Розкажи, будь ласка, наскільки тобі вдалося фізично та морально відновитися за цей час? Чи повністю ти звикла до протеза?

У мене відчуття, наче я навіть не пам'ятаю себе з ногою. Я дуже багато працювала з психотерапевтом: ми говорили про мій ПТСР, фантомні болі, сприйняття травми тощо. Думаю, я відновилася. Мені подобаються мої зміни. В одному з інтерв'ю мене спитали, чи хотіла б я пережити це, якби була можливість уникнути. Моя відповідь: так. Без цих труднощів я б не стала собою — такою, як я зараз.

Іноді мені складно з протезом, і я тоді думаю, що з двома ногами, звісно, було би простіше. Але я ось зараз навіть на права складаю, буду водити машину на автоматі. Моя травма вже сталася, треба прийняти цей факт, тому залишається тільки більше заробляти, щоб робити своє життя якомога простішим.

У якій сфері хочеш побудувати кар'єру? Це буде моделінг чи, можливо, якась інша діяльність?

Я щойно закінчила університет, і в мене трохи дивні відчуття: витратила чотири роки, а що тепер робити з цим дипломом? Водночас я не думаю, що моя спеціальність мені ніколи не знадобиться. Я б хотіла в майбутньому відкрити щось корисне для людей з інвалідністю. Це дуже важливий проєкт для мене, але потрібно мати більше власних грошей.

Моделінг — нестабільна робота. Мені подобається ця діяльність, але я не розглядаю її як головне джерело прибутку на майбутнє. Поки що я вивчаю англійську та німецьку мови, з часом хотіла би відкрити власну справу, якусь бізнесушку. Офісну роботу для себе не розглядаю, бо мені з протезом буде незручно сидіти цілий день.

Зрештою, хочу більше розвивати свій блог — в Instagram, TikTok та YouTube.

У своєму блозі ти відкрито розповідаєш про життя з протезом, ампутацію, фантомні болі, депресію та інші проблеми, з якими тобі довелося зіткнутися. Чи складно тобі було перебороти себе, щоб почати говорити про це публічно?

До втрати ноги я не вела блог, бо думала, що нікому це не буде потрібно. А з перших днів травми почала ділитися своїм самопочуттям у соцмережах і зрозуміла: людям це дуже цікаво, а я отримую підтримку від них. Мені додавало сил розуміння, що я мотивую й допомагаю людям, які теж зіткнулися з інвалідністю, адже таких випадків в Україні ставало все більше.

Я бачу, що мій блог приносить користь: я вже допомогла багатьом людям з фізичними або моральними травмами. Також я хочу пояснювати людям, що вони не мають почуватися винними, якщо з ними все окей: це просто моя історія, мене не тригерять українці, які не постраждали.

У своєму блозі я показую звичайне життя, без суперфокусу на протезі. Багато підписників полюбили мене просто за те, яка я особистість.

До травми ти понад 13 років професійно танцювала — і навіть зараз підтримуєш активний спосіб життя: ходиш у тренажерний зал та на пілатес. Розкажи про спорт у своєму житті. Які види фізичної активності плануєш спробувати в майбутньому?

Моя одна нога тепер стала опорою для всього тіла, тому їй потрібно бути витривалою та стійкою. Я важу 35 кілограмів, протез — ще десь 6–7. Це дуже велике навантаження на спину, копчик, тому потрібно тримати тіло в тонусі.

Десь з осені я вперше після травми пішла в тренажерну залу: я досить швидко стаю "качком" завдяки спортивному минулому. Також мені варто більше ходити, але виходить поки максимум 10–15 тисяч кроків (і це якщо я десь у подорожі): або натирається нога з протезом, або втомлюється здорова. Нещодавно ще відкрила для себе домашню йогу, вона мене заспокоює та впорядковує думки.

Мені дуже подобаються водні види спорту, але після травми я ще жодного разу не купалася. Одного разу мені пропонували піти в басейн, але тоді мені ще було некомфортно — зараз же, думаю, настав час спробувати, бо я вже знімалася в досить відкритих образах і по-іншому сприймаю своє тіло.

А загалом яким бачиш своє майбутнє? Про що мрієш?

Це таке важке питання! Мої мрії — це мої цілі. Я не знаю, скільки проживу на цьому світі, тому намагаюся щось відразу робити, а не просто мріяти.

Хочу продовжувати зніматися, робити нові обкладинки журналів, а ще заробляти більше грошей, щоб наступний протез вже купити самотужки. Окрім цього, було б чудово ще чимось загорітися, окрім моделінгу та блогу.

Хочу більшої свободи, щоб вільно подорожувати світом. Мрію пожити ще десь, окрім Німеччини: наприклад, в Італії чи Франції.

Але, звісно, насамперед хочеться, щоб закінчилася війна і всі мої близькі та друзі, як і інші українці, залишилися живими-здоровими. Тоді й легше морально буде реалізовувати мрії та цілі.

Джерело

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі