Мешканка Краматорська розповіла про своє життя в евакуації та про те, чому вона вирішила повернутися до дому
Рейтинг користувача: 4 / 5
Про квартири за 1000 доларів на місяць та про життя в евакуації розповіла Олена Котова.
Редакція «Новини Краматорська» продовжує живе спілкування з мешканцями Краматорська. Кожна історія особлива. Кожна ситуація людини такаж особлива, як й її історія. Ми вже багато розповіли цікавих невигаданих розповідей. Сподіваємось- ця не буде вийнятком.
Публікуючи цю історію, редакція ні в я кому разі не хоче вплинути на рішення тієї чи іншої людини на евакуацію. Навпаки, ми закликаємо евакуюватися, поки така можливість ще є. Нижче наше інтерв'ю з талановитою людиною нашого міста.
Моя земля, моїй душі коріння
Мій дім, його навколишня краса
Це місто де каміння на камінні
Це місто, де блакитні небеса.
Моя земля, де б не була - ти в серці
Я пам'ятаю кожен, кожен кут.
Твої каштани, пагорбі, озерця,
Твої садочки, школи, інститут.
Мій Краматорськ! Моя відкрита рана
Мій рідний дім, з тобой, де б не була.
Ти - Батьківщина. Ти - моє кохання.
Хай Боже береже тебе від зла.
Олена Котова.
Доброго дня. Розкажіть нашим читачам про себе.
- Доброго дня, Андрію. Колись у далекому 1989 році моя сім'я на тлі військового конфлікту виїхала біженцями з Азербайджану і з 1994 року ми проживаємо в Краматорську – місті, яке стало нам рідним. Я ніколи не думала, що доведеться переживати війну ще не один раз. Але доля розпорядилася по-своєму.
Чим Ви займались до війни у Краматорську?
- Вже багато років я керую агентством Добрий Ангел. Ми спеціалізуємося на допомозі у догляді за тяжкохворими людьми. Дуже важливо, щоб поряд із хворою/літньою людиною знаходився той, хто не тільки зможе допомогти в особистих та побутових справах, а й просто вислухати. Часто родичі фізично не можуть перебувати поруч, через багато різних причин і тоді на допомогу приходять доглядальниці нашого агентства.
Мені відомо, що сміливі дівчата з Вашої агенції не покинули своїх підопічних та продовжували надавати послуги, не дивлячись на обстріли міста. Це так?
- Наші дівчатка, дуже відповідально поставилися до ситуації, що склалася. Усі, хто захотів евакуюватися, зробили це відразу після повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Але, незважаючи на це, жоден підопічний не залишився без догляду та обов'язки були перерозподілені. Наразі ті, хто залишився, розуміють усі ризики воєнного часу.
Звідки появилась бажання займатись послугою по уходу за лежачими хворими? Як довго Ваша агенція вже на ринку в Краматорську?
- 13 років тому моя мама довго перебираючи у думках, чим же можна присвятити свій час (а вона в мене була культпрацівником і працювала в ДК Леніна до його закриття) раптово зупинилася на думці, що хоче присвятити своє життя допомоги іншим людям, тим, хто не в змозі подбати про себе сам. Так з'явився наш Добрий Ангел. Я приєдналася до агентства за кілька років.
Скільки таких людей було до війни та скільки залишилось зараз?
- Кількість підопічних агентства завжди вагалася. На жаль, підопічні йдуть на небо і це є неминучістю нашої роботи. Але за період 13 років були випадки повного одужання людей. І це найщасливіші моменти, що відбувалися в агенції. Можу сказати, що з кінця лютого кількість хворих зменшилась утричі. Хтось помер, хтось евакуювався.
Редакції відомо, що Ви прислухались до керівництва міста, країни та області й евакуйовувались. Що змусило Вас з донькою повернутись до міста? Куди евакуйовувались?
- У березні місяці ми з донькою за один день ухвалили рішення про евакуацію. Від керівництва міста була інформація про евакуаційні поїзди і ми вирішили скористатися цією можливістю.
На вокзал потрібно було прибути за годину до подачі поїзда. Добре, що я живу навпроти, і можна було вийти за 5 хвилин до призначеного часу. Ми вирішили поєднатися зі знайомими дівчатками з дітьми, які теж евакуювалися. У результаті нас набралося більш-менш знайомих 9 чоловік. Одна з дівчаток мала на руках дитину 4 років.
На вокзалі був стовпотвор. Тисячі людей. Волонтери розподіляли групи одразу біля входу та відправляли до різних залів очікування. Посадка залежала від віку дитини. Першими йшли на посадку сім'ї, де діти до 5 років. Нам пощастило. Нас усіх (завдяки 4-х річкам) відправили до першочергової зали (сім'ї не розділяли, а ми всі 9 осіб йшли однією родиною).
Потяг затримувався на невизначений час. Доньці через стовпотворіння, нерви та хвилювання стало погано, але відступати було нікуди, і ми чекали. Ближче до 11-ї години волонтери оголосили, що починається формування груп на посадку. Наша зала була першою, але не ми. Спочатку йшли сім'ї з вагітними, потім із немовлятами, потім із дітьми до року, до 2-х, до 3-х… і тільки потім йшли ми. Вагон був купейним. Коли зайшли, все вже було зайняте, люди сиділи хіба не на головах. Наша компанія розділилася. Ми з дівчинкою змогли втиснутись в останнє купе біля туалету. Там уже було 6 людей, плюс нас четверо.
Ледве впхнувши хоч кудись речі, дівчат наших (11 і 8 років) одразу визначили на верхню полицю, а самі сіли на нижній уже в компанії ще одного дорослого. Мав бути важкий шлях. Невідома кількість годин в дорозі, в сидячому стані з дітьми, що постійно кричать, різного віку.
Об 11:30 ми залишили рідний Краматорськ і рушили до невідомості. Вдома гуділа сирена, а розпач все сильніше поселявся в глибині.
О 16:30 ми прибули до Харкова. Страшно. Поїзд заїхав, забрав ще людей і заднім ходом виїжджав із міста. Люди спали на підлозі та на сумках у проходах. Усі були на межі. За найсприятливішого результату годин у 14 наступного дня ми мали бути у Львові.
Вночі поїзд прибув до Києва. Дядечко з нашого купе вийшов на цій станції, місце стало трохи більше на одного сидячого. Діти спали, темрява огортала, а ноги затікали в одному положенні сидячи. У вагоні було дуже спекотно. Усі мріяли якнайшвидше опинитися на місці. Потяг йшов із запізненням із самого початку. На під'їзді до Львівської області він раптом повернув у зворотний бік та пішов у об'їзд через Рівненську область. На час шляху додалася імовірно ще годин 4-5. Хотілося вити. Нескінченні зупинки на станціях західної України. Назву змінювали одну іншу, всі були незнайомі. У багатьох містах на перонах чергували волонтери. Передавали у вагон пиріжки, булочки, печива, воду... Ми були вимучені, стомлені, біженці, які вже нічого не хотіли. До Львова поїзд прибув близько сьомої вечора. Вийшовши на перон, ми розгубилися і не могли зрозуміти, що нам робити далі. Наближалася комендантська година.
Завдяки знайомій ми зуміли зареєструватися в адмінцентрі та попрямували до гуртожитку коледжу, до якого нас поселили. Хотілося лише одного: лягти в ліжко та просто поспати.
Вночі була тривога у Львові, але ми навіть не ворухнулися, щоб спуститися до підвалу. Сон був міцний. Вночі ракета приземлилася у районі, де ми зупинилися. Через два дні, як грім серед ясного неба: «Нас виселяють». Директор гуртожитку обійшла всі кімнати з ВПО і дала термін протягом кількох днів з'їхати. На питання, куди була груба відповідь: знімайте житло або їдьте закордон. Закордон їхати я була не готова!
Розпочалися судомні пошуки квартири у Львові. Місто було переповнене. Ціни на житло, яке можна було зняти, починалися від 1000 доларів і вище, вище, вище... Було вирішено на цьому етапі роз'єднатися з подругою. Її забирали батьки, а нам із донькою треба було шукати якесь житло. Я була згодна на той момент на будь-який варіант. Зрештою я змогла знайти будиночок у селі. Без зручностей, але в тиші та на будь-який термін по оплаті 1000 грн+комунальні платежі. Село знаходилося за 100 км від самого Львова. Будиночок виявився стареньким, але досить просторим. Дві кімнати та коридорчик, у якому була газова пічка. Туалет був на вулиці. Вода в колодязі. Ні душа, ні ванної кімнати не було… З благ комфорту – конверторне опалення. Інтернету також не було. У будинку давно ніхто не жив, але господиня виявилася милою, добродушною жінкою, яка намагалася допомогти у всіх питаннях. Моя дитина прибувала від побаченого в шоці: звикла до блага цивілізації, вона не могла зрозуміти, як же до цього туалету потрапити і сходити... Мені було шалено незручно від такої уваги, але найбільше я страждала через те, що розуміючи чудово українську мову і розмовляючи нею, не можу розібрати половину з того, що говорять мені селяни на своєму діалекті.
Наступного дня було влучення ракети в сусіднє село. Так ми й прожили із донькою півтора місяці. Щодня всередині була тривога та постійний страх. У момент, коли я побачила, що дочка просто чахне в селі, було ухвалено рішення переїхати до Києва.
Київ здивував. Востаннє я була там восени. Їздила на медичну виставку. Те, що я побачила того дня - вразило. Місто було порожнім. Не було звичного шуму вокзалу, натовпів людей і машин, пробок... Звичайно тим, хто бував у столиці, не часто могло здатися, що місто живе звичайним життям і людей багато, але... Київ був порожній. По серцю, наче ножем проїхали перші враження.
Квартира була маленька, з одним великим ліжком та всіма зручностями. Цінувати блага цивілізації тепер було дуже важливо. З дороги ми втомилися і навіть шум від попадання ракети до житлового будинку в сусідньому районі нас не збентежив.
Місяць ми приходили до тями від сільського життя. Думками щодня були вдома, у Краматорську. Рішення повернутися було не спонтанним. Я обмірковувала його цілий місяць перебування у Києві. А найголовніше, вдома чекав кіт, якого не забрала під час евакуації. Цей шматочок вовни – член сім'ї та частина нашого життя. У місті на момент повернення було відносно тихо.
Чи не страшно зараз в місті, коли майже щодня Краматорськ знаходиться під обстрілами? Як донька сприймає вибухи?
- Зараз, коли місто перебуває під практично щоденними обстрілами – часом стає страшно. Але все одно немає того відчуття безвиході, яке відчувала, перебуваючи у Львівській глибинці. Донька практично не звертає уваги на обстріли. Якби я помітила, що є негативна реакція, то поїхала б того ж дня.
Плануєте при погіршенні ситуації на фронті знов кудись виїхати?
- При погіршенні ситуації та ближчому фронті, природно буде ухвалено рішення про виїзд з міста у безпечніше місце. Зараз же всі думки про майбутню зиму. Напевно, як і всі, хто залишився у місті чи планує тут залишитися, я шукаю варіанти комфортної зимівлі.
Зараз, є розуміння того, що в Краматорську та взагалі у Донецькій області не буде опалення та водопостачання. Як до цього готуєтесь Ви?
На даний момент я маю три вирішення цього питання, кожне з яких дасться з важким серцем, але можливістю вижити в цих умовах.
Розкажіть про своє хобі у написанні віршів.
- Поезія це моя віддушина. Вона змушує, і плакати, і сміятися, і радіти і сумувати. Вона наповнює життя, змушуючи його битися ключем. Я є автором двох персональних збірок: «Кохання під обстрілом» та «Сильна жінка», а також співавтором понад десяток міських та міжнародних альманахів, лауреатом та переможцем безлічі літературних конкурсів, членом клубу «Краматорськ Поетичний». Буквально за 4 дні (20 лютого) до повномасштабного вторгнення ми встигли презентувати Клубом нашу першу збірку: «Невипадкові супутники».
Поезія надихає та зміцнює віру в нашу перемогу та хочеться кричати на весь світ: Слава Україні! Слава нашим героям!
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
Коментарі