«До 3 років я встигла побити 10 годинників, бо мене цікавило, що там цокає»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

28 липня у бібліотеці ім. А. Чехова пройшла зустріч представників освіти та громадськості з письменницею, скульптором, митцем та громадським діячем Катериною Немирою. Гостя завітала до нас у рамках Слов’янської книжкової толоки. Катерина Немира розповіла присутнім своє бачення виховання дітей та привела безліч цікавих прикладів зі свого життя та свого досвіду праці за кордоном.

Організувала зустріч з цією відомою, талановитою українкою вчителька української мови та літератури ЗОШ №11 Краматорска, громадський діяч Оксана Проселкова. Перед заходом «ВП»  поспілкувався з Катериною Немирою.

— Ваш батько був директором фабрики, а матуся була фармацевтом, тобто на перший погляд не дуже творчі професії. Чому ви пішли у мистецтво?

— Я вважаю, що кожна людина — творча, тільки кожна націлена на своє. Мама і тато були творчими людьми. Батько був настільки творчий, що його завжди кидали на відсталі підприємства, щоб він налагодив на них виробництво. Мама була настільки творча, що закінчивши медінститут, і в той час коли це було не признано і навіть заборонено, займалася фітотерапією, серйозно вивчала вплив лікарських рослин на людину, лікування, вивчала методи обробки рослин і я росла з тим, що знала що таке тинктура (у медицині настоянка лікарської речовини на воді, спирті та ін.) і коли вона застосовується.

Але моїм найбільш улюбленим місцем  був стіл дідуся, у якому лежали його олійні фарби, і я любила відкривати шухлядку та дихати тими фарбами… Я не думала, що я буду художником, але мені було це дуже цікаво…

— А ким ви хотіли бути?

— Я хотіла бути іхтіологом, юристом, журналістом… Зараз займаюся скульптурою, педагогікою… І якщо б моє життя подовжилося хоча б на 48 годин, то я займалася б ще агрономією. Мені багато що цікавить.

— Чим  ви любили займатися у дитинстві, окрім милування фарбами?

— Любила читати твори, писати твори, поезію, любила подорожувати, це в мене від бабусі. Була допитливою дитиною, бо до 3 років встигла побити 10 годинників, бо мене цікавило, що там знаходиться всередині, що цокає. Годинники в той час були не такі, як тепер. Це була досить дорога річ. Але я їх розбивала і мене не карали фізично.

— А з чим пов'язаний ваш від’їзд до Америки? З любов’ю до подорожей?

— Ні, до Америки я виїхала, бо мусила це зробити з політичних мотивів. Але я ні дня не жила з тим, що я буду жити там постійно й там помирати. Я не жалкую про це, бо я відкрила для себе Америку. Мені цікаво було побачити життя в цієї країні, я багато чому навчилася, придумала нові методи педагогічні, зокрема вивчення іноземної мови через дієслова. Я починала не за радянською системою «стілець, книжка, парта», а з «я сиджу, я стою, я читаю». Можу сказати, що ми повернулися в іншу Україну і нам дуже цікаво її знову пізнавати.

— В чому іншу?

— В людей пробуджується відчуття, що вони люди, не гвинтики у державній машині, а люди зі своїми потребами, ідеями, бажаннями і наміром утвердитись на цій землі, а не просто прожити день.

— Ваша скульптура ще за радянські часи потрапила на виставку до Італіїї…

— Радянський Союз дуже загвинчував гвинтики. І якщо ти займався скульптурою, ти мусив робити певну категорію — солдата з зіркою на лобі, Леніна… Тому зараз проблема з скульптурою в Україні, бо ті автори, що робили Леніна, вони так і продовжують робити, тільки інших героїв. Композиція залишається та сама.

І в ті часи багато митців переходили на прикладні види мистецтва. І тому ми маємо розквіт кераміки, як самостійного виду мистецтва. І так я через кераміку перейшла на мистецтво. В мене було кілька таких композицій, які виділялися серед інших, це, наприклад, «Русалки», вона зараз у Луцьку та ін.. Це були скульптурні композиції, скульптурна пластика. Я шукала нових форм, нових технологічних можливостей. Так, моя робота «Кукіль», яка зараз знаходиться в Канаді, вона побудована на скульптурній пластиці плюс чисто керамічні ефекти. Тобто в той момент, коли затискувалася офіційна скульптура, виникли нові форми та творчі напрямки.

— Що для вас важливіше — робота чи результат?

— Мені подобається творчій процес.

— Пані Катерино, ви не тільки скульптор, а й письменниця, хоча ваші книжки у нашому місті знайти важко. Чи порадуєте своїх шанувальників новим твором?

— Так, я зараз працюю над новою книгою, і якщо я її допишу, то це буде перший роман в Україні, який буде показувати нормальне життя старих жінок. Цей роман буде більш насичений ніж «Іногда», більш об’ємний. Це психологічний роман про способи виживання людей, обумовленими різними середовищами. Вони находять щось спільне у своєму житті, стають подругами і щорічно зустрічаються 31 грудня у львівській кав’ярні. А помимо того їх життя іде на різних територіях, у них різний життєвий досвід… Героїням 65-67 років і звершується роман тим, що в них у житті починається новий віток. В тому числі і любов, і повернення, і прощення, і творчі плани…

— Ви справляєте враження оптимістичної людини. Але у своїх інтерв’ю іншим виданням ви говорили, що життя не має сенсу, що не народжували б дітей… Чому?

— Це тяжко сказати. Всі зараз, наприклад, обурюються, що будуть закриватися сільські маленькі школи… але хто обурюється? Ті, хто живе у місті. А вони пробували в селі жити, ходити по тих дорогах, а вони пробували, щоб їхні діти не мали хороших досвідчених педагогів, бібліотек… Так краще мати опорну школу, у якій буде усе краще, і обладнання, і персонал…

Я б дуже хотіла, щоб світ був гарним. Але поки ми не навчимося його берегти, і реформувати світ в любові до природи і людини, я б свідомо не народжувала дітей. Народити дитину зараз — це егоїстично. Це я собі народжую, бо мабуть я боюся бути одинокою. Ми про це багато сперечаємося з чоловіком.

Я вважаю, що життя не має сенсу на цій Землі, поки ми не досягнемо гармонії. Ми не можемо забруднювати пляшками моря і океани, щоб там задихалася риба, а ми її потім доїдали і ходили до лікарів, лікувались від онкозахворювань. Поки ми не станемо людиною Homo sapiens, життя не має сенсу.

— Яка риса вам найбільше імпонує в людях і навпаки?

— Я захоплююся людьми гідними і людьми, і людьми, які продовжують вчитися, продовжують думати про своє життя. Мені ці люди цікаві. Мене обурює, коли людина розтринькує своє життя, і ще виправдовується якимось там призначенням та ще чимось. Я дуже вірю в створення територіальних громад, бо вважаю, що ніхто краще не знає своїх потреб, як люди, що в них живуть. І я дуже тішуся, коли бачу, що в людей пробуджується бажання бути творчими на своїй землі.

Справка

Катерина Немира народилася 15 червня 1952 року в селі Сокільники Пустомитівського району на Львівщині. Батько працював директором фанерного заводу у Львові, мати – фармацевтом. Закінчила Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працювала на кераміко-скульптурній фабриці в художній майстерні й одночасно y палаці піонерів вела студію образотворчого мистецтва.

1981 року скульптура «Сонячний день» потрапила на симпозіум в Італії. Через 25 років у Нью-Йорку здобула визнання скульптурною композицією ”Кукіль”, присвяченою пам’яті жертв Голодомору.

1992-го виїхала із сім’єю до США. Започаткувала галерею і студію. Організувала й утримувала школу українознавства. Організувала гастролі у США ансамблю Павла Вірського. Разом із чоловіком запросили та провели виступи львівських театрів імені Марії Заньковецької та Леся Курбаса, музичного ансамблю ”Коллаж”. Викладала в Кентському університеті у штаті Огайо. 13 років вела україномовну програму на радіо.

2008 року повернулася в Україну. З квартири у Львові переїхала до селища Новий Яричів Кам’янка-Бузького району на Львівщині. 2013-го видала роман ”Іногда”, а за півроку – ”Кольорові оповіді”. Працює в галузі декоративно-прикладного мистецтва з керамікою. Основні твори – ”Жінка”, ”Мальви”, ”Поцілунок сонця”.

Син Олександр – волонтер, донька Вероніка Немира – домогосподарка, донька Мар’яна Садовська – співачка й актриса.

Источник: ВП

 

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі