Бідні бо дурні: культура української бідності

Нам подобається прибіднятися, та чи справді ми настільки бідні, як про себе говоримо? Ми вирішили розібратися у феномені української «культури бідності», взявши за основу цьогорічне дослідження AMES. Аби визначити коріння культури бідності, розпочнемо із сучасної історії України.

Світоглядні ґрати українців

Цього року Уляна Супрун зазначила, що одним із головних напрямків її реформи стало педалювання превентивної медицини — себто принципу «попередити краще, аніж лікувати». Превентивна медицина дозволяє знизити ризик онкології, цукрового діабету та серцево-судинних хвороб.

Його чинили не конкретні особистості, а патерни мислення українців, що виявилися неготовими до довгострокових рішень. Замість того, щоб про своє здоров’я заздалегідь, вони надавали перевагу миттєвим рішенням («чарівні пігулки», антибіотики, знеболювальні тощо).

Це — лише один з елементів загального патерну мислення, що переважає в Україні. Він свідчить про маленький горизонт планування, а як наслідок — неможливість планування на роки вперед. Тож, якщо нам важко заздалегідь подбати про власне, як нам піклуватися про суспільне?

Вищеназвані патерни з’явилися насамперед через відсутність здорового фінансового ринку — економіка зазнавала серйозних втрат, а в таких умовах довгострокове планування не має сенсу.

Мем про «зубожіння» широко застосовувався як один з важелів інформаційної війни України з Росією. Уражене короткостроковим плануванням суспільство за визначенням не буде ідентифікувати себе забезпеченим, навіть якщо реалії протилежні міфам. У такий спосіб сформувався оксюморон «зубожілий нарід» — емоційно забарвлений стан українського суспільства, яке потерпає від злиднів.

Таким чином прибіднювання досі залишається невіддільною частиною пострадянського етосу України, а будь-які реформи (чи то медична, чи то пенсійна, чи то пільгова) наражаються на цілу низку світоглядних нюансів.

Іншими словами, будь-яка реформа, себто довгострокове рішення, неодмінно зустріне спротив з боку населення. Головний наслідок такого мислення — культура бідності — своєрідний інстинкт самозахисту в умовах інформаційної та культурної окупації.

Реальна та номінальна бідність

Слід розрізняти реальну бідність (дохід країн ланки Венесуели) та номінальну бідність (навмисне бідування з метою приховати свої реальні статки). Реальної бідності в Україні немає — останні роки середня зарплатня зросла до рівня 500$ — а от номінальна бідність розповсюджена по усіх регіонах, і йдеться тут зовсім не про олігархат.

Звідси можемо вивести, що культура бідності — набір уявлень та поведінкових практик, що змушують людей вдавати причетність до соціальних проблем, які їх абсолютно не зачіпають.

Культура бідності також покриває випадки нелогічної розкоші — коли, наприклад, у чотирикімнатній квартирі живе одна людина, яка жаліється на суми комунальних платежів. Попри поодинокі випадки реальної бідності, в Україні здебільшого панує номінальна бідність — проблема, яка радше стосується світогляду, аніж рівня доходів.

Першим елементом культури бідності є «уявна дорожнеча» — комбінація завищених витрат та занижених доходів. За словами опитаних, вони витрачають набагато більше, аніж заробляють. Водночас їхня фінансова ситуація не виглядає кризовою. Вони характеризують її як «звичайну». Визначна риса номінальної бідності — прагнення характеризувати свій фінансовий стан «як у всіх».

З одного боку це виглядає наче бал-маскарад, а з іншого — прямо впливає на свідомість людей, і, відповідно, на майбутнє країни. Звідси росте коріння повсюдних «сірих» зарплат, готівкових розрахунків тощо.

Злочинні олігархи та міцні господарники

Другим елементом культури бідності є олігархи. Дисонанс українського медіапростору у тому, що ненависть до міфічної групи олігархів розпалюють медіа, що самі нерідко обслуговують олігархічні інтереси. Олігархи рідко стають буквальними представниками влади, проте відрізняються надмірним впливом на порядок денний, імпліцитно стаючи «другою владою».

Хто керує нашими мізками. Джерело — detector media.

Олігархічні ЗМІ застосовують методику війни компроматів, аби дискредитувати конкурентів в очах народу. Сам народ, оминаючи незрозумілу (на перший погляд) ненависть до олігархів, водночас довіряє їхнім телеканалам. Абсолютна більшість українців отримують інформацію з телевізора, а серед категорій переважає розважально-інформаційна тематика — найпривабливіший формат впливу на громадську думку.

Так, наприклад, місцевих сірих кардиналів виправдовують тим, що вони — міцні господарники, «зробили нам подвір’я і дитячий майданчик», «розкрадали, але не так багато».

«Лівак» понад усе

Третьою складовою номінальної бідності в Україні є «лівак», себто позаробочі доходи, що не ідентифікуються як статки. Маючи стабільний дохід за основним місцем роботи й різноманітний щомісячний підробіток, громадяни ментально сприймають лише основну зарплатню, нерідко занижуючи її.

Отже, у дослідженні культури бідності та горизонту планування свідомість залишається приматом над цифрами. Простіше кажучи, статистикою нехтувати не варто, проте реальні показники найчастіше зустрічаються у світогляді людей, аніж в офіційних прибутках. Робота, на якій можливі підробітки, нерідко є поза фахом працівника. Таким чином знижується ефективність праці та рівень відповідальності.

Самооцінка добробуту за рівнем доходів.

Звідси й походить феномен доброї репутації українців на низькокваліфікованій роботі, себто на заробітках — людей цінують як працівників, та працюють вони в рази більше, аніж в Україні. Попри те, що причини бідності опитані бачать у персональних проблемах (алкоголізм, стан здоров’я, особливості характеру), розв’язання проблеми бідності вони делегують «зламу системи».

Цей чинник відіграє неабияку роль у виборчих кампаніях: кожному кандидату вигідно мати прошарок прихильників, які піддаються популістичним гаслам про миттєве подолання бідності.

Шляхи подолання

Очевидно, що розв’язання проблеми бідності (як реальної, так і номінальної) стосується і державної політики. Зменшення оподаткування малих зарплат, перегляд загальної системи податків, спрощення і заохочення до ведення малого бізнесу — на всі ці важелі має монополію держава, а отже, перекладати відповідальність виключно на менталітет українців — недоречно.

Вражена окупацією ментальність українців не дозволяє їм ухвалити довгострокове рішення щодо подолання бідності. Відсутність горизонту планування і культура бідності, помножені на нульову довіру до держави, народжують хвилю «чудес» — швидких розв’язань складних проблем, які чудово вписуються у горизонт планування громадян.

Ми вкотре наголошуємо на плідній співпраці держави та громадянського суспільства і закликаємо компетентних людей дослухатися до свого народу, яким би зубожілим він не був. Ну, а якщо ваша реальна бідність дозволяє, а номінальна не заперечує — запрошуємо вас стати нашим жертводавцем і долучитися до творення незалежного українського ЗМІ для вільних людей.

Джерело: tokar.ua