18-річний В'ячеслав із Донецької області став опікуном чотирьох молодших братів та сестер

Осиротілі діти. На очах 18-річного юнака загинула мама, він став опікуном чотирьох братів і сестер.

В’ячеслав Ялов у свої 18 років бачив загибель мами і став опікуном чотирьох братів і сестер. Діти встигли втекти з рідного Верхньоторецького Донецької області ще до окупації селища російськими військами. Сьогодні В’ячеслав із молодшими братами і сестрами проживає у Дрогобичі Львівської області. Як діти дають собі раду, дізнавалось Радіо Свобода.

В’ячеслав на зустріч прийшов сам. У цей час його молодші брати і сестри мали онлайн-навчання. Новою домівкою для дітей є гуртожиток у Дрогобичі. Малим переселенцям місцева влада надала дві кімнати. Мають і власну кухню. В’ячеслав соромиться запросити у гості.

«Якраз усе перелаштовую, щоб зробити комфортнішим проживання дітей. Переставляю речі. І там таке все зараз! Нема порядку. Я сам відремонтував пральну машинку. Нам привезли і сказали: якщо відремонтую, то буде наша», ‒ говорить хлопець.

Наступного дня діти переслали відео, яке самостійно зняли, як змінили своє житло. Тут кожен має власне спальне місце, для кожного є куточок для навчання.

В’ячеслав емоційно і з усмішкою розповідає про нове життя, про своїх братів і сестер, які, каже, його слухають і допомагають – а це Данило, якому 16 років, Ніколь ‒ 11, Тимуру ‒ 10, Олівії ‒ 8. Називає їх у розмові «мої діти». Війна додала до статусу старшого брата інший ‒ опікун. Імена дітям обрала мама.

Коли мова заходить про маму, 37-річну Марину, у В’ячеслава змінюється голос і на очах з’являються сльози. Він просто не може їх стримати.

Війна застала багатодітну родину в їхньому приватному будинку у селищі Верхньоторецьке Донецької області.

«Ми не весь час були в підвалі. Були там години, а коли можна було вийти, то сиділи у хаті. У нас не було світла, а наша домівка вся на електропостачанні. Тому ми пішли до наших знайомих, бо у них пічка, принесли туди їжу, свої речі і були там. Перед нашим будинком, ще до трагедії з мамою, впав снаряд – і всі осколки потрапили в хату. Дах понищило, вікна повилітали, як і двері. Добре, що нас не було вдома», ‒ говорить В’ячеслав.

Але снаряд наздогнав В’ячеслава і його маму 15 березня, коли вони удвох поверталися додому. Десять метрів від них пролетів перший снаряд, а потім і другий. Хлопця оглушило, маму смертельно поранило. В’ячеслав намагався рятувати її, кликав на допомогу, перев’язав своїм одягом.

«Маму просто вбило. У мене на руках загинула. Я намагався її врятувати, але… не вдалося. Я бачив, як впав перший снаряд, мама лягла, я присів. Вона була поруч біля мене. Падає другий, оглушив мене на кілька секунд, я відкрив очі, а вона лежить на боку. Її останні слова: «Зі мною все добре». Перевертаю її, а там… Я вірю, що вона зараз з нами і дуже сильно нам допомагає. Мама була сирота. Я часто згадую маму. Просто не розумію, за що? Чому вона, а не я», ‒ ці питання не покидають 18-річного юнака.

Життя дітей від 15 березня змінилось цілком. Вони залишились сам-на-сам, без домівки. Але встигли врятуватись від російської окупації.

«Коли сталося горе, я пішов до знайомого і попросив нас витягнути з підвалу. Під обстрілами знайомий завіз у Костянтинівку. Це було 16 березня. Потім евакуаційним потягом нас привезли у Дрогобич. Наша територія захоплена. Якщо б вони зайшли (російські війська ‒ ред.), а ми не встигли виїхати, я не знаю, що з нами було б. Скоти захопили наше селище, просто поруйнували. В інтернеті є фото нашого храму, який пережив Другу світову війну. Тоді з кожного двору люди несли камені, щоб церкву збудувати, а росіяни просто знищили», ‒ говорить В’ячеслав.

Діти приїхали лише в одязі, який на них був, і з документами. Із 19 березня вони проживають у Дрогобичі.

«Ми мали одяг з підвалу. У Костянтинівці мені дали штани, щоб доїхати. У мене були лише документи, а це найголовніше. Як я так зорієнтувався, що забрав?! Добре, що документи є, бо було б стільки проблем, навіть на блокпості. Бо довелось би пояснювати, що я – старший брат, але це слова», ‒ кажу В’ячеслав Ялов.

Хлопець навчається у Бахмутському фаховому коледжі на фельдшера. Мріє стати лікарем-реабілітологом. Бо впевнений: якщо буде добрим лікарем, то буде добре у майбутньому. Він сам готує їжу для братів і сестер. І вже по-галицьки каже – «зупа».

«Картоплю, макарони, каші варю. Сьогодні буду плов робити або картоплю в мундирах. Купую продукти, мені картоплю привезли волонтери. Мені багато хто допомагає. Не розумію людей, які приїхали і все набирають. Я трішки візьму і ще прийду. У мене тримати ніде, а для чого набирати? Якщо я все заберу, то неправильно», ‒ розповідає В’ячеслав.

Діти мріють про власне житло

Дрогобицький район прихистив близько 22 тисяч вимушено переселених осіб. Понад 12 тисяч проживають у Дрогобичі у школах, гуртожитках. Чеська неурядова організація «Людина в біді» разом із місцевою владою реєструє переселенців, щоб надати їм тримісячну грошову допомогу. Зголосились близько 2 тисяч родин, а це багатодітні сім’ї, ті, які залишились із одним опікуном, люди похилого віку, вагітні жінки, особи з інвалідністю.

«Ми стараємося максимально допомагати, щоб переселенці почувалися як вдома. Міський бюджет собі це не може дозволити. Ми маємо іноземних партнерів з Польщі, Чехії, Греції, Німеччини. Така родина, як В’ячеслава, то поодинока. Витратити беремо на себе. Допомагаємо облаштувати житло, стараємося забезпечити продуктами, одягом. В’ячеслав вже є опікуном, але ще сам дитина. Дитина, яка має стільки сили, що кожен дорослий може позаздрити. Хлопець з головою і дасть раду у житті. Але ми розуміємо, наскільки це важливо – дати їм власний дах над головою, житло для них – це базова річ», ‒ говорить заступник міського голови Дрогобича Андрій Ковч Радіо Свобода.

А ще діти сподіваються, що вдасться поховати тіло мами. Зробити це наразі неможливо на окупованій Росією території.

«Мамі просто у воронці зробили могилку. Якби можна було увійти на цю територію, мої знайомі б зробили і поховали б маму. Я щодня телефоную, але не пропускають. Зараз у селищі всіх чоловіків підряд беруть на війну. Хлопці, які не встигли виїхати, кажуть, а за що воювати? Ми з росіянами розмовляли, а вони не вірять, що Маріуполь знищений. Це зомбування, і вони в це вірять», ‒ каже В’ячеслав.

В’ячеслав Ялов відкрив благодійний рахунок, щоб придбати житло для своєї родини. Бо хоче, щоб у братів і сестер були комфортні умови і свій дах над головою. Хлопець планує працювати і мріє, ким виростуть його брати і сестри. Але для цього вони мають добре вчитися, про що їм щоденно нагадує.

Управління Верховного комісара ООН із прав людини нині змогло підтвердити загибель 3153 і поранення 3316 цивільних людей через повномасштабну війну Росії проти України. При цьому в організації наголошують, що реальні цифри – значно вищі, «оскільки отримання інформації з деяких місць, де тривають інтенсивні бойові дії, відбувається з затримкою, та багато повідомлень із місць, звідки надходить інформація про втрати серед цивільного населення, все ще потребують підтвердження».

За даними Офісу генпрокурора: понад 626 дітей постраждали в Україні внаслідок збройної агресії РФ проти України: 220 дітей загинули та понад 406 зазнали поранень. Ці цифри не остаточні, оскільки триває робота з їх встановлення в місцях ведення активних бойових дій, на тимчасово окупованих та звільнених територіях, вказує ОГП.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі