У мирному житті - науковий співробітник музею в Краматорську, а нині - солдат на "на нулі"

Дмитро Білько розповідає, як сприймається час на війні та чи змінює вона ідентичність

Дмитро Білько з тих науковців, які з початком великої війни відклали усі свої справи та взяли до рук зброю. З лютого 2022 року він з позивним "Філософ" — солдат однієї з бригад Територіальної оборони ЗСУ на Донеччині.

Свого часу Дмитро Білько був нашим колегою, працюючи в одному з міських видань. А ще він краєзнавець та культуролог, науковий співробітник та вчений секретар Донецького обласного краєзнавчого музею, куратор різноманітних музейних проєктів.

Серед них — "Ген непокори: хроніки українського спротиву на Донеччині від першої половини ХХ століття до 1991 року" та "Марко Залізняк: щоденник фотоаматора".

У перерві між бойовими чергуваннями пан Дмитро розповів сайту "Локальна історія" про свій досвід перебування всередині війни, граничну потребу у рефлексії та зустріч з абсолютним злом.

Пропонуємо читачам Kramatorsk Post його розповідь.

Про причетність до історії

З моєї теперішньої перспективи як солдата, історія — це те, що буде сказане потім. Зрештою, ми всі тією чи іншою мірою перебуваємо зараз "на нулі", всередині події, у її відправній точці. Тож нам потрібен простір для рефлексії, певного озирання на цю подію.

Саме з цієї рефлексивної відстані й починається історія як наука, бо вона говорить про минуле як ціле. Відтак певні історичні моделі стають частиною публічного дискурсу, спільного знання і впливають на формування ідентичності. 

Але водночас слід розрізняти саму подію та історичну оповідь. Адже оповідь завжди є опосередкованою і обумовленою, так би мовити, певним культурним кодом. Важливо, аби ми ставилися до цього критично й розуміли всю умовність "історичних конструкцій".

Паралелі з минулим

Зараз існує ризик обмежитися пропагандистськими сурогатами у паралелях між нашим теперішнім та знаннями з підручника історії чи кінофільмів, скажімо, про Другу світову. Цим, на жаль, часто-густо хибують наші ЗМІ. Мене, приміром, дуже дратує порівняння Донецького аеропорту, а тепер Бахмута, з "другим Сталінградом". Ці пропагандистські кліше геть недоречні.

Тут я поділяю думку Ярослава Грицака, який закликає "подолати минуле". Це означає — здолати жадання жити історією і залишатися у полоні історичних наративів. 

Власне, Росія і прямує цим шляхом, і вбачає у таких спекуляціях достатній аргумент для того, аби руйнувати світ. Замість того, аби змінюватися самим, росіяни нищать все навколо. 

Я далекий від думки, що нам слід робити щось подібне, щоб перемогти це зло.

Про ворога

Коли я пішов на фронт, то геть не думав про історію як таку. Я думав про теперішнє, про несправедливість і руйнування, які несе вся ця машина війни на чолі самі знаєте з ким. Я думав радше про очевидність зла, яке з метафізичної глибини виринуло на поверхню й ладне проковтнути усіх нас і все. А це для мене особисто означало б — мій дім, моїх батьків, друзів, мову.

Ми віч-на-віч зіткнулися з тим, що психоаналітик Жак Лакан назвав би "реальним", себто світом смерті й небуття, тим, що нічим не прикрите. Перед нами — зухвале зло, спрямоване на нас як спільноту. Для нас ворогом не передбачено нічого, крім знищення.

Коли ми говоримо про історію у найширшому сенсі, то, навпаки, виходимо з площини культурного досвіду. Там, знову ж таки, можливі рефлексія і смисли — а, відповідно, відстань для вільного міркування окремої особи, де час і простір підвладні нашому розумінню. Там, де теперішнє не обмежене ним самим, де реальне вже сублімоване творчістю й солідарністю.

У такому сенсі наша війна є війною за історію, точніше, за те, щоби наша історія тривала в часі та просторі разом із нами. Будемо ми — буде й історія, нами оповідана.

Подих історії на фронті

"На нулі" солдат має зовсім інше сприйняття часу. Воно не історичне, а суто екзистенційне. Це час без оповіді. У цій точці час компресується до хвилин та секунд. 

У солдата немає широкого часового горизонту. За великим рахунком, у нього немає ані минулого, ані майбутнього. У нього є лише тут і зараз, разом із такими, як він, солдатами.

Цей досвід дуже травматичний. З нього важко виходити, оскільки він заважає потім повернутися до світу культури, де все здається умовним та несправжнім. 

Культура живе у вимірі символічного континууму "і мертвих, і живих, і ненароджених". Вона, власне, й існує заради того, щоб створити своєрідні фільтри, які убезпечують від падіння у жахіття "реального". 

Важливо пам’ятати, що травматичне несприйняття культури є хибною моделлю поведінки. І це ще слід буде подолати, аби опанувати себе наново у мирнім часі всім нам. І тут важливо, аби ми як суспільство плекали цілком конкретні закони людяності й демократії, а не лише абстрактні "закони історії", якими можна крутити направо й наліво.

Чи війна змінює ідентичність?

Психологи кажуть: ідентичність — річ доволі мінлива. Але не всі її шари легко змінюються. Наприклад, найбільш архаїчні структури психіки, засновані на дихотомії "свій-чужий". 

Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі колись зауважив, що в тоталітарних суспільствах зміни такої ідентичності (на рівні архаїки, — Ред.) дорівнюють знищенню її носія. Яке б зло не творили нацисти, більшість злочинців, засуджених на Нюрнберзькому процесі, так і не відреклися від своїх поглядів. Деякі більшовики навіть у сталінських таборах залишилися переконаними комуністами. Вочевидь, ідеологічні настанови злилися зі структурою їхньої особистості настільки міцно, що втрата ідеології відчувалася ними за катастрофу самої особистості. Ймовірно, саме тому вони були гарними виконавцями волі фюрера та партії, уособленням так званого "банального зла".

Наша сучасна війна, здавалося б, мала ґрунтовно змінити свідомість людей. І справді, багато мешканців Донеччини через очевидність скоєного росіянами зла усвідомили себе українцями. Але попри всі обставини, залишаються люди, для яких нічого не змінилося у полюсах приналежності. І, як виявилося, це також не залежить від освіти, віку та отриманого досвіду…

Вочевидь, без усвідомлення приналежності до "русского міра" у них руйнується вся картина світу. Цілком можливо, що у них, крім цієї архаїчної структури, нічого й не було. Себто, їм було цього цілком достатньо, аби залишатися собою.

Таких людей не багато, але вони є. Жодні аргументи на них не впливають, жодні факти не переконують. І саме це шокує, тому часто ця проблема гіперболізується та ототожнюється з усіма мешканцями Донбасу. Хоча це геть не так. 

Я не знаю, що з тим робити. Але, гадаю, час остаточно розставить усі крапки над "ї". Хто був ладен змінитися, змінився. Решту має зробити послідовна культурна політика наших інституцій.

Ген непокори

Перед війною я відкрив для себе нову ідентичність музейного куратора. У цій ролі брав участь у кількох доволі великих проєктах за підтримки Українського культурного фонду — "Ген непокори: хроніки українського спротиву на Донеччині від першої половини ХХ століття до 1991 року", "Марко Залізняк: щоденник фотоаматора" тощо.

Як куратор у "Гені непокори" я намагався говорити про українську ідентичність на Донеччині. Але не з позицій етнічних чи етнографічних, як часто у нас робилося — а розповідаючи про спротив соціальній і водночас національній несправедливості. Тоді мені здавалося, що нас на Донеччині об’єднує не "ґрунт і кров", а певне відчуття цінності свободи й гідності, брак яких завжди тут гостро відчувався. Тож я почав шукати факти спротиву. І їх знайшлося чимало. Мені вдалося здійснити маленькі відкриття раніше невідомих героїв, які кинули виклик цілій радянській системі. Їхні трагічні історії склали плетиво цілої експозиційної оповіді.

Я вірю, що ми передовсім люди, а вже тоді етнічні спільноти, які єднаються у нації на підставах певних цінностей. Гадаю, що донеччан найліпше може єднати радше непокора соціальному злу імперій, які розцінюють людину як технологічний ресурс. Скажімо так, я намагався сказати, що "своїми" тут є всі ті, хто плекає прагнення свободи та справедливості, хто не хоче ярма. А "чужими" — ті, хто несе практики упокорення й насильства. 

Для мене українці — це передусім люди свободи. Ми можемо бути українцями різного походження, різних етносів. Як на мене, війна лише підтверджує цю тезу, бо зі мною у ТрО воюють етнічні українці, росіяни, євреї, поляки, німці. 

Творчість на війні

Іноді випадає щось писати навіть на бойових позиціях. Раніше я вів щоденник, записував різні думки. Проте після кількох [бойових] виходів щоденники втрачалися, і я було кинув цим займатися. Потім знову почав.

Один із досвідів творчості на війні починався із запису в щоденнику — то був есей "Війна — афект — фотографія". Він навіяний довоєнним досвідом кураторства експозиції про фотоаматора Марка Залізняка у Покровському історичному музеї, а також власним досвідом участі у воєнних діях. 

Я говорю про фотографію на війні як інструмент передачі афекту. Мені цікава візуальна культура — але я геть не люблю фотографувати й фотографуватися. Здається, моя психіка навмисно будує межі примноженню цього досвіду у всесвіті, тому я мало фотографую та селфлюся.

Зі мною служить професійний фотограф, для якого світлини є способом художнього висловлювання. Він — справжній митець, який не полишає робити фото й на фронті. Якщо чесно, я хотів би колись стати куратором його персональної виставки. А може, хтось зробить це вже зараз.

Гадаю, саме творчість врятує нас на цій страшній війні й надасть сил перемагати.

Фото - Dmytro Bilko/Facebook.

 

Джерело: KramatorskPost

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі