«Город живет только тогда, когда в нем есть люди»,-считает педагог из Краматорска, которая находит в себе силы «творить»

В то время, когда большая часть ее коллег эвакуировалась из Краматорска, Любовь Корницкая осталась в городе и занимается своим любимым делом.

Редакция издания «Новости Краматорска» абсолютно случайно узнала об интересном увлечении педагога. Что придает силы? Откуда это увлечение? На эти и другие вопросы нам дала ответы Любовь Владимировна Корницкая.

Здравствуйте, Любовь Владимировна. Расскажите о себе, пожалуйста. Нам известно, что Вы работаете в одной из школ города?

Добрий день! Дуже приємно, що запросили до бесіди. Я народилася та живу у місті Краматорську. Навчалася в ЗОШ №31. Згодом і працювала в ній вчителем початкових класів, а потім заступником директора з виховної роботи, також викладала українську мову та літературу. У червні 2021 року посаду ЗВР в школі тимчасово скасували, тому я була вимушена звільнитися. З вересня працюю в Донецькому обласному центрі туризму та краєзнавства учнівської молоді методистом з навчально-виховної роботи.

С начала военного вторжения рф в Украину из Краматорска много людей эвакуировались. Насколько нам известно, вы остались в городе. По какой причине приняли для себя решение не выезжать?

Ми з чоловіком вирішили не виїжджати з міста.  Бо тільки рідна земля надає сили, підтримку. У важкі для моєї рідної землі часи не можу поїхати у чужі краї. Де народився, там і згодився. Я ніколи не хотіла жити за кордоном або в іншому місті. Так, на екскурсію з’їздити – це добре, але дома краще. Моя земля мене підживлює, я не можу без цього. Рідний дім, побудований руками моїх батьків, песик, улюблені котики, як все це можна залишити? Як дерево не може жити без коріння, так і людина не може без своєї рідної землі. Далеко від рідної домівки я буду почувати себе сиротою. Розумію, що адміністрація міста рекомендує евакуюватись, але місто живе тільки тоді, коли в ньому є люди.  Роблю те, що можу. Сподіваюсь, що моє рішення залишитись з рідним містом не завадить перемозі добра над злом. Працюю дистанційно. А у вільний час, особливо ввечері, коли на місто спускається ніч, беру в руки гачок, голки, та занурююсь у творчий процес, в’яжу або вишиваю. Це надає мені сили перебороти страх за майбутнє моєї родини, мого міста.

 В эти трудные во всех смыслах этого слова времена, каждый для себя пытается найти какое-то занятие, чтоб отвлечься от войны, взрывов, сирен и т.п. Мне известно о том, что Вы связали своими собственными руками в эти нетихие, неспокойные вечера связали свои первые тапочки (балетки). Расскажите об этом, пожалуйста.

З 24 лютого життя начебто зупинилось. Війна порушила звичний ритм, страх та біль заполонили людські душі. Перший тиждень війни особисто для мене був дуже жахливий. Переїзд з квартири до батьківського будинку в селищі Іванівка, новий формат роботи, страх. Але треба було знаходити сили підтримувати свою родину, не піддаватися паніці. І в цьому мені теж допомагало моє захоплення. Перше, що я забрала з квартири при переїзді - це пухнасті друзі котики, нитки та гачки. Вночі, коли боїшся пропустити звук сирени – сон не приходить. І тільки в’язання допомагало мені зберігати спокій. Треба було зайнятися такою справою, яка б захопила тебе повністю,  щоб не було можливості панікувати, боятися. Я пригадала, що давно хотіла спробувати в’язати взуття. В інтернеті багато цікавих проєктів. Ось і зайнялася цією справою. Так і з’явилась моя перша пара балеток. І мені дуже сподобалось. По-перше, взуття підігнано чітко по нозі, що робить його зручним, по- друге, воно виготовлено з якісного матеріалу і дихає. По-третє, я точно знаю, що таких ні в кого немає. Перший млинець не вийшов комом, і є над чим працювати далі.

Случайно узнал от людей, которые с Вами знакомы, о том, что у Вас есть и другие увлечения. Например, вязание, вышивка, вяжите игрушки и т.п. Правда ли это? В какой момент появилось это увлечение? Как Вы поняли, что это ваше?

З дитинства дуже люблю створювати красиві речі своїми руками, і за це вдячна своїй матусі Сергєєвій Марії Іванівні. У часи дефіцитів на красивий одяг, килими та інше, в нашій родині шились красиві сукні, в’язались кофти, шапочки, рукавички такі, яких не було ні в кого. А ще мама вишивала красиві ковдри. І це було не тільки зроблено її руками, це було сімейною справою. Тато робив рамки для килимів, виготовляв спеціальні голки, мама вибирала мотив для килима, бабуся фарбувала нитки (тоді не було такого розмаїття, як зараз), а ввечері ми разом сідали за роботу мама, тато, сестри та брат. І вже тоді я відчувала м’яке тепло, що йшло від тоненької ниточки, яка перетворювала просте полотно в чарівний візерунок, або в’язаний виріб. Вже в дитинстві я в’язала серветки, одяг для ляльок, подушечки та інше. Мене часто запитують: «А де ти цьому навчилась?» Я завжди відповідаю: «Мене мама в дитинстві навчила уважно читати, спостерігати та тримати в руках голку, гачок, а все інше - це література та бажання творити». Коли в мене з’явились діти, то з’явились перші в’язані іграшки. М’якенька іграшка, створена своїми руками, передає дитині добру енергетику матусі. І така іграшка завжди ексклюзивна. В єдиному екземплярі.

Згодом, працюючи з дітьми в школі, я намагалась передати свої вміння дітям. Спостерігаючи за моєю роботою, тоді директор школи Деркаченко Микола Семенович якось сказав: «Мрію, щоб в школі діти зацікавились українською вишивкою». Так з’явився гурток «Берегиня» де діти залюбки не тільки вишивали, а плели з бісеру, в’язали. А щоб зацікавити дітей, необхідно було  самій створювати                 красиві речі, не зупинятись. І з’являлись вишиті рушники, картини, в’язані іграшки.  І знову мої вечори були наповнені творчою роботою. Згодом, коли я  вже працювала заступником директора з виховної роботи, продовжувала знайомити дітей з традиційною українською вишивкою. Так з’явився загальношкільний проєкт «Україна вишивана», якому дали старт творчі вчителі, а протягом року діти знайомились з різними техніками вишивки різних областей, і до травня з’явилась вишита учнями карта України, яка і зараз зберігається в школі.

 

Вы используете в своей работе шаблоны, заготовки или это Ваш творческий подход к исполнению?

Процес створення виробу для мене завжди творчість. Звичайно, в наш час можна знайти готові схеми, майстер-класи. Але кожна майстриня додає до цього свою душу, емоції, щось змінює в схемі. Я також  в своїй роботі користуюсь шаблонами, але обов’язково додаю свою родзинку.

В’язання, вишивка допомагають мені поновити сили. Хтось ковтає заспокійливі пігулки при стресі, а я беру в руки гачок або голку і поринаю у свій особливий світ, де буяють на полотні червоні маки, тихо шепоче кіт на нічній стежці, спостерігають за місяцем пара вовків, та заспокоює журчання струмочка в діброві. А поруч на полиці іграшки чекають, коли маленькі дитячі рученята візьмуть їх в обійми.

Кто или что вдохновляет Вас или придает Вам сил творить?

Що мене надихає на творчість? Життя. Життя сповнене любові та смутку, з відпочинком та щоденною рутиною справ на роботі, спілкуванням з цікавими людьми та самотністю. Діти, дорослі, які цінують ручну роботу. Мені дуже приємно, що мої вироби не залишають нікого байдужими.  А ще головними шанувальниками мого захоплення є мої діти та онучки. Вони не просто просять мене створити іграшку, а й намагаються вже самостійно в’язати та вишивати. Дякую Богові, що подарував мені чоловіка, який підтримує моє захоплення. Він перший мій помічник, порадник, критик і оцінювач. Він виготовляє мені станочки для вишивки, допомагає обладнати творчій куточок.

Вы продаете свои работы? Как можно приобрести или заказать? Есть вообще спрос на ручные работы?

Чи продаю я свої вироби? Буває. Люди бачать фото у соцмережах, замовляють.  Я із задоволенням в’яжу на замовлення. І не для того, щоб багато заробити, а більше для душі.  Парочка оберегів навіть поїхали за кордон. Це лялька – Україночка та домовичок. Мрію взяти участь у ярмарках, але для цього треба нав’язати певну кількість виробів. А вони у мене не затримуються, я люблю їх дарувати. Коли бачу в очах людей захоплення від моєї роботи, не можу втриматись, дарую.

Попит на вироби ручної роботи, звичайно є, але чомусь в маленьких містах невеликий. Така робота дорого коштує, не кожен може собі це дозволити.

У вересні наш обласний центр проводив дуже гарний фестиваль «Дотик до минулого» для учнів Донецької області. І я представляла локацію народної вишивки, виставила рушники, вишиті власноруч. Один чоловік дуже довго дивився на них і сказав: «А навіщо ви виставляєте рушники з машинною вишивкою. Це не може бути ручною роботою, бо ні з лиця, ні на звороті немає жодного вузлика. На лицьовій стороні – хрестики, а на звороті – тільки маленькі паралельні стежки, як при шитті на швейній машині.»  Для мене це пролунало, як похвала. І тоді я показала йому декілька секретів, завдяки яким досягла таких результатів.

Спасибо Вам за очень интересный рассказ о Вашем увлечении.  

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі